Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

вас чекають загиблі ярки. Сиділи б ви тепер в’єдно із своєю совістю на нарах, як на іменинах…

Людина з подвійними очима

«Зеленяк… Іван Петрович Зеленяк… Іменини… Зеленяк…» Волосянич слухав неквапливу оповідь дядька і весь час намагався пов’язати ці слова в єдиний ланцюжок.

…Він потрапив у районну гірського містечка випадково. В столичному вузі, де навчався п’ять років, і викладачі, і однокурсники пророкували Волосяничу щасливу журналістську зорю. На це були вагомі підстави. Із першого курсу його кореспонденції, репортажі, нариси, полемічні статті залюбки друкувала не тільки університетська багатотиражка. Перед Андрієм гостинно розчинялися двері поважних республіканських видань. Симпатичний, дотепний хлопець мав палких прихильників і в редакціях літературних журналів, де з’являлися його новели, оповідання. Спостережливий, чутливий до деталі, він приємно вражав своєрідним образним мисленням, напруженістю і неординарністю сюжетів. І — що трапляється надто рідко — у Волосянича не було заздрісників, його творчі гаразди тішили всіх. Андрій аж розгубився від захоплюючих перспектив і ніяк не міг зупинитись у виборі. Допоміг злий випадок. Під Новий рік, вже на п’ятому курсі, Волосянич опублікував у молодіжній газеті добірку віршів. Раніше він ніколи не писав поезій, а тут чорт надихнув розгарячілих емоцій. Як на день нинішній, вірші вабили роздумами про сенс життя, любов, смерть, та, певне, від браку художнього досвіду і бажання бути оригінальним, між рядками губилися думки, нанизування образу на образ робили вірші кострубатими… Зрештою, нічого страшного в поетичному дебюті ніхто не помітив. Публікацію можна було спокійно віднести до ряду літературних експериментів або, врешті-решт, творчих невдач молодого журналіста. Проте невдовзі в іншому молодіжному виданні з’явилася повна сарказму і злої іронії рецензія кандидата сільськогосподарських наук. Ветеринар за фахом, він звинувачував літератора у неспокутних гріхах — безоглядному схилянні перед занепадницькою філософією Заходу, підриві моральних устоїв нашої героїчної молоді, песимізмі, екзистенціалізмі… Далі йшов цілий реєстр буржуазних філософських течій, яким, на думку сільськогосподарського кандидата, молодий поет на весь голос співає осанну. Звісна річ, Волосяничу довелось відтак не один вечір посидіти над філософськими трудами, словниками, аби дізнатися, під чию флейту він виводить пісні. До слова, публікація в молодіжці сприйнялась неоднозначно. Шанувальники таланту Волосянича обурювалися, вимагали негайного спростування. Університетські керівники виявилися більш стриманими і чекали подальших вказівок. Проте вказівок не надійшло, і в університеті заспокоїлись, тим більше — згодом виявилось, що рецензію написав редактор газети. Дружина його навчалась в аспірантурі сільськогосподарського інституту і готувала кандидатську з проблем підвищення надоїв молочного стада у степових колгоспах. А керівником її роботи був саме кандидат ветеринарії — людина амбіційна, спрагла честолюбства. До того ж, Андрій свого часу на зльоті творчої молоді мав необачність різко висловитися на адресу цієї газети за її цілковиту байдужість до початкуючих авторів. Присутній редактор запам’ятав виступ Волосянича і, скориставшись нагодою, надав слово, так би мовити, читацькому загалу. Однак, чого Волосянич не сподівався, критична ін’єкція ветеринара виявилася для нього справді маржинською.

Перед розподілом Андрій пішов остаточно домовитися про місце роботи. Але в поважних редакціях, де ще до недавніх пір за його кандидатуру ледь не гризлися, Волосяничу делікатно відмовили, посилаючись на непередбачене ущільнення штатів. Його заспокоювали, висловлювали співчуття, обіцяли при нагоді конче викликати, а тепер «на жаль»… — і безпомічно розводили руками.

Настав день розподілу.

— За кількістю балів ви маєте право вибору, — сказав декан і простягнув дипломанту список запрошень.

Андрій пробіг очима і, не роздумуючи, показав на районну гірського містечка, де старший брат Іван працював прокурором.

Страшна образа, біль і озлоба — все перемішалося, нуртувало в душі щойно дипломованого журналіста. Він навіть не дочекався випускного вечора: розрахувався з бібліотеками, гуртожитком, спакував речі і виїхав за призначенням.

Щойно увійшов у кабінет редактора, як той вискочив із-за столу і розчинив братні обійми.

— О, раді! Вельми раді!.. — обнявши Андрія, приязно посміхнувся. — Ніколи б не подумали, що така знаменитість згодиться приїхати в нашу архіпровінцію…

Гадаючи, що редактор обізнався і сплутав його із кимось, Волосянич представився.

— Як же ми могли вас не впізнати?! — щиро обурився господар кабінету. — Ваші фотографії в газетах, журналах… А хто з нас не захоплювався оповіданнями, новелами… Мені вони нагадують картини Ніколо Піросмані. Даруйте, але я один із пристрасних поцінувачів вашого письма, — тут він приклав правицю до серця і зігнувся у поклоні.

Зізнання майбутнього шефа, чесно кажучи, лестило Волосяничу. Вперше за багато днів до нього повернувся той райдужний настрій, що завжди супроводив у часи творчих гараздів університетської пори.

— Мені приємно, навіть не знаю, як вам виповістись… Ніколи не думав, що про мене тут чули, — сказав бадьоро. — Але давайте познайомимось ближче…

— Онуфрій Миколайович Ладичко, — скромно відрекомендувався редактор.

Йому було біля сорока. Невисокого зросту, худорлявий, з якимось вимученим і невиразним обличчям. На голові пінились ріденькі пасемця колись кучерявих розкошів, ними Ладичко всякими хитрощами намагався задобрити невмолиму і підступну лисину.

— До слова хай буде мовлено, я теж залюблений у красне письменство, — сказав, помітно хвилюючись, Онуфрій Миколайович.

Потім підійшов до столу, витяг з шухляди аж надто скромненьку книжечку місцевого видавництва і простягнув Волосяничу.

— «Чотирилисник на щастя», — прочитав Андрій. — Оригінальна назва… О, теж оповідання… проза… Виходить, ми суперники, — пожартував.

— Які там суперники! — зітхнув Ладичко. — Це вже у минулому. Десять років як вийшов збірник.

Редактор з особливою інтонацією вимовив «збірник», наче мова йшла не про невеличкий зшиток посередніх зарисовок, шкіців, етюдиків, а щонайменше про фоліант в коштовній оправі.

— Думаю, міг і я стати письменником, — вів далі Онуфрій Миколайович. — Ну, хай не їздив би на баскому Пегасі, проте нинішній середній рівень тримав би не гірше інших. Але… — тут редактор затримав подих на жалісливій ноті і невдовзі видихнув з оптимізмом: — вирішив своє життя присвятити громадським справам, проблемам гарячим, сьогоднішнім. В ім’я цього мусить хтось жертвувати власним благополуччям…

Волосянич слухав і гортав книжку… Доки Онуфрій Миколайович розповідав про районні боління, встиг уже перечитати всю творчість Ладичка і не без іронії завважив про себе: редактор вельми мудро поступив, полишивши літературну ниву…

— Ви, бачу, так захопились збірником, що навіть нецікаво слухати? — з удаваною образою мовив Ладичко.

Андрій відірвав голову від книжечки, і його пройняло потом: зір натрапив на якийсь невидимий погляд. Той стіною постав перед ним, почав неприємно гнітити. Андрій розгублено роззирнувся надовкола, глянув на усміхненого редактора. Онуфрій Миколайович невинним поглядом картав із-за столу неуважного співрозмовника. Неприємний холодок не полишав Волосянича і він намагався зрозуміти, що сталося, чому неспогадано зробилося так млосно. І тут збагнув: з очей Ладичка на нього дивилися ще одні очі. Незримі, хитрі, допитливі, вони