Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

ним під химерну індійську музику. Тоді він просто пішов на диван і ліг там, заплющивши очі, наче мені не слід було до нього приходити ні зараз, ні взагалі (особливо нічого не сказавши К.), і я відчула, що це вже трохи занадто, якась навмисна поза. Я не могла розслабитись. Урешті він попросив мене розповісти про себе, сухо, наче йому це було радше нудно. А я по-дурному намагалася справити на нього враження. Робила саме те, що не треба. Вихвалялася. Я й далі думала, що він насправді не хотів, щоб я приходила до нього в гості.

Раптом він обірвав мене на півслові, повів до кімнати і став показувати свої речі.

Свій кабінет. Надзвичайно гарна кімната. У ній я завжди почуваюся щасливою. Усе гармонійно. Усе відображує тільки його особистість (і це не спеціально, він терпіти не може «дизайну інтер’єрів», усяких хитрих штучок і порад журналу «Воґ»). Це все — він. Туанетта з її дурненькими уявленнями про стриманий гарний смак із журналів типу «Дім і сад» говорить, що ця кімната захаращена. Я була готова горло їй перегризти. Тут же є відчуття, що в кімнаті хтось живе, працює, думає, і тут відображений він.

І спілкування пішло. Я припинила спроби здаватися дуже розумною.

Він показав, як робить свій ефект туману. Тонксінґська гуаш. За допомогою простих саморобних пристосувань.

Прийшли ще його друзі — Барбер і Френсис Крукшенки. Він сказав: «Оце Міранда Ґрей, її тітку я терпіти не можу», — одним духом, і ті засміялися, то були його давні друзі. Мені захотілося піти звідти. Але вони збиралися вийти погуляти, кликали його з собою і мене теж хотіли взяти. Барберові Крукшенку це вдалося: він дивився на мене таким спокусливим поглядом.

— Маю надію, тітонька нас зустріне, — сказав Дж. П. — У Барбера найгірша репутація в усьому Корнволлі.

Я озвалася:

— Ну вона ж моя тьотя, не дуенья.

Тож ми всі пішли до пабу «Долина здоров’я», а тоді до музею Кенвуд. Френсис розповіла мені про їхнє життя в Корнволлі, і я вперше в житті відчула, що перебуваю між людей старшого покоління, яких розумію, справжніх людей. І водночас я не могла не помітити, що Барбер трохи грає на публіку. Оці всі кумедні сумнівні історії. Водночас саме Дж. П. спрямовував розмову на серйозне. Не те що я хочу сказати, ніби він не був веселим. Тільки в нього була ця дивна схильність занурюватися в головне. У якийсь момент, коли він пішов забирати напої, Барбер спитав мене, як давно я знайома з Дж. П. Тоді він сказав: «Господи, як би я хотів зустріти когось такого, як він, коли сам був студентом». І тиха маленька Френсис додала: «Ми вважаємо його просто дивовижною людиною, найкращою. Він один з небагатьох». Вона не уточнила, яких саме «небагатьох» має на увазі, але я зрозуміла, що вона хоче сказати.

Біля Кенвуду Дж. П. змусив нашу компанію розділитися. Він повів мене просто до Рембрандта і говорив про цю картину притишеним голосом, і я малодушно соромилася, що на нас дивляться інші люди. Я подумала, мабуть, ми збоку скидаємося на батька і дочку. Він розповів мені все про те, що стоїть за цією картиною, що Рембрандт, імовірно, відчував, коли її писав, що він хотів сказати, як він це висловив. Немовби я нічого не знала про живопис. Наче він хотів розвіяти цілу хмару хибних думок, які в мене, можливо, виникли щодо цієї картини.

Ми вийшли і стали чекати на решту. Він промовив: «Мене дуже зворушує ця картина». І поглянув на мене, наче очікував, що я сміятимусь. У нього інколи бувають такі напади сором’язливості.

Я сказала:

— І мене тепер теж.

Але він посміхнувся:

— Такого не може бути. І ще багато років не буде.

— Звідки вам знати?

— Мабуть, бувають люди, у яких викликає емоції велике мистецтво саме собою. Жодного художника такого я не зустрічав. І сам я не такий. Коли я бачу ту картину, у мене виникає думка лише про те, що в ній утілена така надзвичайна майстерність, якої я все життя прагну. І не досягну. Ніколи. Ви молода. Ви можете це зрозуміти. А відчути — ще ні.

Я заперечила:

— А мені здається, я відчуваю.

Він сказав:

— Це погано. Ви, напевне, не помічаєте своєї помилки. У вашому віці. — Тоді він промовив: — Не намагайтеся здаватися людиною іншого віку. Я зневажатиму вас, якщо ви будете так поводитись.

Він додав:

— Ви як дитина, яка намагається зазирнути за двометровий мур.

Оце вперше таке сталося. Йому було неприємно, що я його приваблюю. Він трохи як професор Гіґґінс.[14]

Пізніше, коли з’явилися Крукшенки і стали до нас наближатися, він сказав:

— Барбер — ловелас. Якщо він пропонуватиме вам зустрітися, відмовляйте.

Я здивовано глянула на нього. Він додав, усміхаючись до них:

— Річ не у вас. Я просто не витримаю, якщо Френсис страждатиме.

Коли ми повернулися на Гемпстед, я залишила їх і пішла додому. Дорогою я усвідомила, що Дж. П. намагався влаштувати все так, щоб я і Барбер Крукшенк не залишалися сам на сам. Вони (тобто Барбер) запрошували мене до себе в гості, якщо я колись заїду до Корнволла.

Дж. П. сказав: «Зустрінемося колись». Наче йому було все одно, чи ми зустрінемося.

Я розповіла Кароліні, що зустріла його випадково. Що він перепрошував (збрехала). Якщо вона не хотітиме його бачити, то і я не зможу. Але мене його товариство надихало, у нього стільки думок, мені просто необхідні такі люди. Негарно було так робити, я розуміла, що вона займе позицію пристойної людини, якщо я їй це отак скажу. Ти, мовляв, сама собі пані — і таке інше.

А тоді вона сказала:

— Люба моя, ти ж знаєш, що я далеко не святенниця, але його репутація… коли стільки диму, то мусить бути й вогонь.

Я відповіла:

— Я чула про таке. Я можу про себе подбати.

Вона сама винна. Їй не слід було наполягати на тому, щоб я називала її Кароліною і поводилася з нею, як із дівчиною. Я не можу серйозно сприймати її як тітку. Як людину, яка дає поради.

Усе змінюється. Я й далі думаю про нього: про те, що казав він мені, а я йому, про те, що жоден із нас по-справжньому не розумів, що другий мав на увазі. Ні, я гадаю,