Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

ліжко, де воно живе під матрацом. А тоді помолюся Богові, щоб допоміг мені вчитись.

22 жовтня

Сьогодні два тижні. Позначаю дні на одному боці ширми, як Робінзон Крузо.

Стан у мене пригнічений. Спати не можу. Треба, треба, треба тікати.

Я дуже зблідла. Весь час почуваюся слабкою, наче хвора.

Ця жахлива тиша.

Він не має жалю. Незбагненний. Чого йому треба? Що буде далі?

Він має бачити, я починаю почуватися погано.

Цього вечора я сказала йому: мені потрібне денне світло. Я змусила його подивитися на мене й побачити, як я зблідла.

Завтра, завтра. Ніколи не каже «ні» прямо.

Сьогодні я думала, що він може тримати мене тут усе життя. Це буде недовго, бо я тоді швидко помру. Це абсурдно, це щось диявольське — але немає змоги тікати. Знову шукала неміцно вмуровані камені. Я могла б прорити підкоп навколо дверей. Прорити вихід назовні. Але він має бути щонайменше двадцять футів завдовжки. І земля. У ній як у пастці. Ні, я так ніколи не зможу. Радше вже помру. Тож треба робити обхідний шлях навколо дверей. А на це потрібен час. Треба, щоб він десь вештався щонайменше шість годин. Три години на підкоп, дві — щоб мені виламати зовнішні двері. Відчуваю, що це моя найкраща можливість, я не повинна згаяти її, все зіпсувати непідготованістю.

Не можу заснути.

Треба щось робити.

Напишу про те, як уперше зустріла Дж. П.

Кароліна сказала: «О, це Міранда. Моя племінниця». І почала йому про мене розповідати — страшенно такого не люблю (це ми одного суботнього ранку ходили по крамницях), і я просто не знала, куди мені дивитися, хоча й давно хотіла з ним познайомитися. Кароліна раніше про нього розповідала.

Мені одразу сподобалося, як він з нею розмовляв: прохолодно, не приховуючи, що йому нудно. Не запобігав перед нею, як усі. Вона всю дорогу додому мені про нього розповідала. Я розуміла, що він її шокує, хоча вона сама цього не визнавала. Два розлучення і до того ж очевидний факт, що він не надто нею захоплюється. Тож я від самого початку хотіла стати на його бік.

Потім зустріла його, гуляючи на Гемпстед-Гіті. Хотіла знову його бачити, і мені знову було ніяково.

Яка в нього хода. Дуже стримана, не розбовтана. Такий гарний старий бушлат. Він майже нічого не сказав, але я зрозуміла, що він не дуже й хотів бути з нами (із Кароліною), але наздогнав нас; він не міг ззаду визначити, хто ми, вочевидь, йому було з нами по дорозі. І можливо (напевне, я занадто собою пишаюся), щось таке відбулося, коли Кароліна просторікувала щось у своїй придуркуватій манері буцімто прогресивної жінки, — ми з ним просто перезирнулися. Я зрозуміла, що його це дратує, а він зрозумів, що мені за неї незручно. Тож він пішов з нами у музей Кенвуд, і Кароліна продовжила свої штучки.

Нарешті вона біля картини Рембрандта[13] сказала: «А ви не думаєте, що йому бодай трошечки нудно було в процесі, — просто я ніколи не відчувала того, що, як мені відчувається, мала б відчувати? Розумієте?» І посміхнулася до нього так по-дурному — послухайте мене, мовляв.

Я дивилася на нього — і його обличчя раптом трохи заклякло, наче його захопили зненацька. Ця ледь помітна зміна в лінії його губ не призначалася для моїх очей. Він просто на неї поглянув. Майже з усмішкою. Але голос у нього був крижаний.

— Я маю йти. До побачення, — це прощання призначалося мені. Воно викреслювало мене. Чи, може, означало: «Як ти можеш із цим миритися?» Тобто (якщо озирнутися на це зараз) мені здається, що він хотів цим чогось навчити мене. Я мала вибирати. Стати на бік Кароліни — чи на його бік.

І він пішов, ми навіть іще не відповіли, а Кароліна подивилася йому вслід, знизала плечима і сказала:

— Ну, ось так.

Я дивилася, як він виходить, заклавши руки в кишені. Я зашарілася. Кароліна обурювалася, намагаючись це зам’яти. («От він завжди так, і навмисно це робить».) Усю дорогу додому вона висміювала його роботи («другосортний Пол Неш») — до смішного несправедливо. І я на неї водночас і сердилась, і відчувала, що мені за неї соромно. Я не могла говорити. Я не могла сказати, що мені за неї соромно, але й не могла сказати, що вона має рацію.

У Кароліни і М є всі ті риси, які мені страшенно не подобаються в інших жінках. Після того в мене кілька днів було щось на зразок відчаю від думки, скільки ж у мені отакої гнилої, претензійної крові. Звичайно, інколи мені подобається Кароліна. Її жвавість. Її ентузіазм. Її доброта. І навіть оця претензійність, яка так жахливо виглядає поряд із чимось справжнім, — і це все ж краще, ніж нічого. Коли я приїхала до неї жити, я все міркувала про її світ. Мені подобалася думка жити в неї. Вона стала на мій бік, коли почалася ціла родинна війна за моє майбутнє. Це все було, доки я не пожила в неї і не стала бачити її наскрізь. Виросла. (Перетворююся на Сувору Молоду Жінку.)

Через тиждень по тому я забігла до ліфта в метро, і він там був єдиним пасажиром, крім мене. Я привіталася, занадто бадьорим голосом. Знову почервоніла. Він просто кивнув, наче не хотів розмовляти, а потім, уже внизу (то була зарозумілість, мені було прикро, що мене сприймають в одному комплекті з Кароліною), я сказала, що мені незручно за мою тітку, що вона таке сказала в музеї.

Він промовив:

— Вона завжди мене дратує.

Я розуміла, що він не хоче про це говорити. Коли ми підійшли до платформи, я зауважила, що Кароліна боїться здаватися занадто відсталою.

— А ви ні? — і він так злегка, сухувато до мене посміхнувся. Я подумала, що йому не сподобалося, що я кажу про себе і нього «ми» на противагу «їй».

Ми пройшли повз кіноафішу, і він сказав мені:

— Це гарний фільм. Ви його бачили? Подивіться.

Коли ми вийшли на платформу, він звернувся до мене:

— Заходьте в гості як-небудь. Тільки тітку свою лишіть удома, цур їй.

І усміхнувся. Такою маленькою, пустотливою, заразливою усмішкою. Взагалі не по його літах. І пішов. Такий самодостатній. Такий відсторонений.

То я до нього й зайшла. Якось уранці в суботу. Він здивувався. Мені довелося мовчки просидіти з