Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

class="p1">Так само я ніколи не демонструю іншим дівчатам, що я гарна; ніхто не знає, що я щосили намагаюся не користуватися цією несправедливою перевагою. До зацікавлених чоловічих очей, навіть найкрасивіших, я завжди ставилася скептично.

Мінні колись, коли я розхвалювала її сукню, у якій вона зібралася на танці, сказала: мовчи. Ти така гарна, що тобі навіть нічого робити заради цього не треба.

Дж. П. казав: «У тебе без ліку облич».

Це я вже занадто.

21 жовтня

Роблю з нього кращого куховара. Ніякої замороженої їжі. Мені потрібні фрукти, зелень. Я їм стейки. Лосося. Учора замовила йому ікру. Дратуюся, що не можу придумати достатню кількість делікатесів, які я не їла, але хотіла б спробувати.

Свинство.

Ікра — це прекрасно.

Іще раз помилася. Він не наважився відмовити. Мабуть, думає, що «леді» зразу падають і вмирають, якщо не можуть прийняти ванну, коли їм хочеться.

Викинула з вікна послання. У маленькій пластиковій пляшечці, обмотаній ярдом червоної стрічки. Маю надію, хтось її розгорне і прочитає. Хтось. Колись. Цей будинок доволі легко знайти. Він необачно розповів мені про дату над дверима. Закінчила своє повідомлення словами «ЦЕ НЕ РОЗІГРАШ!». Дуже важко зробити так, щоб це не скидалося на поганий жарт. І написала, що той, хто зателефонує Т, отримає 25 фунтів. Буду кидати пляшку в море (гммм) щоразу, коли купатимусь.

Він познімав усі мідні фінтіфлюшки на стінах і понад сходами. І оті дикущі зелено-помаранчево-малинові картинки з рибальськими селищами на Майорці. Бідолашний будинок аж полегшено зітхнув.

Люблю ходити нагору. Там ближче до свободи. Куди не глянь — усе замкнено. На всіх вікнах на фасаді віконниці зсередини. На інших висять замки. (Сьогодні ввечері проїхали дві машини; напевно, це не жвава траса.)

Також узялася за його освіту. Сьогодні в залі (руки в мене, звичайно, були зв’язані) ми дивилися книжку з репродукціями. Жодної власної думки не має. Не певна, що він слухає бодай половину того, що я кажу.

Він усе моститься сісти ближче, але щосили намагається не торкатися мене. Не знаю, чи це щось статеве, чи він боїться, що я встругну якусь штуку.

Якщо він і думає про картини, то бере на віру все, що я скажу. Коли б я сказала, що «Давид» Мікеланджело — це сковорідка, то він би сказав: «Так, я бачу».

Такі от люди. Напевне, я стояла поряд із ними в метро, проходила повз них на вулиці, звичайно, я інколи чула їхні розмови і знала про їхнє існування. Але ніколи так по-справжньому не вірила, що вони такі справді існують. Такі абсолютно сліпі. Мені це завжди здавалося неймовірним.

Діалог. Він сидить, далі дивиться в книжку, зробивши на обличчі таку міну, мовляв, мистецтво — це прекрасно (звичайно, заради мене, а не тому, що він сам так вважає).

М. Знаєш, що в цьому будинку дивно? Тут немає книжок. Крім тих, які ти купив мені.

К. Нагорі трохи є.

М. Про метеликів.

К. Інші.

M. Кілька жалюгідних детективчиків. А ти ніколи не читав нормальних книжок — справжніх? (Тиша.) Книжок про важливе, що їх написали письменники, які справді щось відчувають у житті. Не просто читво, щоб убити час, поки поїзд їде. Ну книжки, розумієш?

К. Мені більше до душі легкі романи. (Ну просто як той боксер. Аж хочеться, щоб він упав і лежав у нокауті.)

М. Ти цілком можеш почитати «Ловця у житі». Я майже дочитала цю книжку. Знаєш, я її читала двічі, а я ж на п’ять років від тебе молодша.

К. Прочитаю.

М. Це не покарання.

К. Я її проглянув перед тим, як приніс її вниз.

М. І тобі не сподобалося.

К. Спробую почитати.

М. Як ти мене замучив.

Тоді тиша. У мене було якесь нереальне відчуття, ніби це справді якась п’єса і я забула, яку роль там граю.

Раніше сьогодні ж питала його, чому він колекціонує метеликів.

К. Так починаєш належати до кращого класу людей.

М. Ну не можна ж їх збирати тільки заради цього.

К. У мене був такий учитель. У дитинстві. Він показав мені, як це робиться. Він сам збирав. Знав небагато. Оформлював їх по-старому. (Щось про кут, під яким мають бути крила. Зараз заведено, щоб вони були під прямим кутом.) І мій дядько. Його цікавила природа. Він завжди мені допомагав.

М. Звучить приємно.

К. Люди, яких цікавить природа, завжди приємні. От узяти, приміром, Ентомологічне товариство. Це Ентомологічний відділ Товариства природничої історії в нас. Там тебе сприймають як є. Не розмовляють із тобою через губу. Нічого подібного.

М. Вони не завжди приємні. (До нього, щоправда, не дійшло.)

К. Є там сноби. Але здебільшого такі, як я сказав. Кращий клас людей, ніж ті, яких зустрінеш… яких я зустрічаю… зустрічав у звичайний спосіб.

М. А твої друзі тебе не зневажали? Не казали, що це дівчаче заняття?

К. У мене не було друзів. Тільки колеги. (Потім він казав, що в них були дурні жарти.)

М. Які ж?

К. Та просто дурні жарти.

Я не стала допитуватись. У мене іноді виникає непереборне бажання докопатися до глибини його душі, витягти з нього таке, про що б він не хотів говорити. Але це погано. Виглядає так, немовби мені важливий він і його жалюгідне, сопливе, нудне життя.

Використовуєш слова. За словами не видно. Те, як Калібан сидить, — якась така поза, водночас зігнута і випростана, — чому так? Він соромиться? Готується до стрибка, якщо тікатиму? Це можна намалювати. Можу намалювати його обличчя і його вирази, а слова всі такі затерті багатьма вживаннями, про різних людей і речі. Пишу: «Він усміхнувся». І що це означає? Перед очима постає хіба плакат із дитсадка, де намальована ріпка з широченною усмішкою. А от якщо намалювати…

Слова такі кострубаті, такі примітивні порівняно з малюнком, живописом, скульптурою. «Я сиділа на ліжку, а він — біля дверей, і я намагалася переконати його, щоб він використав свої гроші на власну освіту; він сказав, що так зробить, але мені щось не повірилось». Якась невиразна мазанина.

Все одно як намагатися малювати поламаним олівцем.

Це все мої власні думки.

Мені потрібен Дж. П. Він би назвав мені десять книжок, де це все сказано значно краще.

Як же я ненавиджу невігластво! Калібанове, своє власне, світове невігластво! О, ну я ж можу ще вчитись і вчитись. Хоч плач, так хочу вчитись.

Рот мені заткнуто, руки зв’язані.

Сховаю це в