SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Так ось ти який… Сарне, — прошепотіла вона знову, але тепер це було не просто здивування, а радше… прийняття. Вона бачила його. Людину. Зі своєю історією, зі своїм болем, зі своїми особливостями. 

Він ледь помітно посміхнувся – куточки його тонких, хоча й безкровних, губ здригнулися. Усмішка була слабкою, майже невловимою, але вона перетворила його обличчя, пом'якшивши його суворі риси, додавши йому несподіваної привабливості. 

— Так, Ліро. Це я, — відповів він, і його голос звучав уже не так хрипко, в ньому з'явилася глибина й якась спокійна сила. — Або, принаймні, те, що від мене залишилося. Гадаєш… це дуже страшно? 

— Ні, — чесно похитала головою Ліра, сідаючи навпроти нього. — Тепер – ні. Просто… ти інший. І в цій інакшості… є своя сила. І, так, — вона трохи зніяковіла, — твої очі… вони дуже виразні. 

Сарн на мить опустив погляд, немов не звик до таких слів, або вони викликали в ньому якісь давно забуті почуття. 

— Вони бачили надто багато темряви, Ліро, — тихо сказав він. — І попелу. Сподіваюся, колись… вони зможуть побачити й те, про що ти розповідала. Зірки. 

Вони помовчали. Ліра дістала залишки їхніх мізерних припасів. 

— Тобі потрібно поїсти, — сказала вона, простягаючи йому більшу частину коржа. — Ти віддав багато сил. І води… треба економити, але ти мусиш випити. 

Він прийняв їжу та флягу без заперечень. 

— Дякую, — промовив він, і його карі очі зустрілися з її поглядом. У них була щира вдячність. — Ти… ти теж мусиш поїсти. Ти не менше мого пережила сьогодні. 

Вони їли в тиші, але це було вже не те відчужене мовчання перших днів їхнього шляху, а спокійне, майже умиротворене. 

— Твої здібності… — почала Ліра, коли вони закінчили їсти, і вогнище знову затріщало веселіше від підкинутих Сарном сухих гілок. — Те, що ти зробив у печері… з попелом. І той звук… Ти завжди це вмів? Чи це… щось нове? 

Сарн задумливо подивився на свої руки – довгі, тонкі пальці, все ще вкриті шаром в'їдливого пилу. 

— Не зовсім так, Ліро, — відповів він, його голос став глибшим, немов він згадував щось дуже далеке. — Раніше, коли… коли все тільки почалося… я відчував попіл інакше. Він був… частиною мене, так, але він радше слухався моїх інстинктів, моїх емоцій, яких тоді було… через край. Лють, страх, відчай… вони знаходили вихід через нього. А звуки… я майже не пам'ятаю, як це відбувалося. Немов не я їх видавав, а щось давнє, що прокинулося в мені. 

Він перевів погляд на Ліру. 

— Сьогодні… було по-іншому. Коли я побачив, що ті тварюки йдуть на тебе… я… я вперше за дуже довгий час відчув… не просто інстинкт виживання. Я відчув… що мушу захистити тебе. Свідомо. І сила… вона прийшла не від люті, а від… від цього бажання. І вона була… чистішою. Сильнішою. Але й ціна… виявилася високою. 

Ліра слухала, затамувавши подих. Його слова, його аналіз власних почуттів і здібностей – це було неймовірним проривом. Він не просто реагував – він починав розуміти себе. 

— Отже… твої почуття… вони роблять тебе сильнішим? — запитала вона з надією. 

Сарн на мить задумався. 

— Можливо, — повільно промовив він. — А може… вони просто… повертають мені те, що завжди було моїм, але було поховане під шаром… страху й попелу. Це… все ще дуже важко, Ліро. І боляче. Згадувати. Відчувати. Але… — він подивився на неї, і в його карих очах промайнув теплий вогник, — …коли ти поруч… це… не так страшно. 

— Я розумію, — кивнула вона, відчуваючи, як її серце наповнюється теплом. — І ти не один у цьому, Сарне. Ми пройдемо через це разом. І ми побачимо зірки. Я обіцяю. 

Він підняв на неї погляд, і на його губах знову з'явилася та слабка, але така щира усмішка. Він нічого не відповів. Але його погляд, його усмішка сказали більше будь-яких слів. 

Вони провели в цьому сховищі залишок дня й більшу частину ночі, відновлюючи сили, розмовляючи – більше, ніж за весь попередній час їхнього знайомства. Сарн, немов прорвавши греблю мовчання, розповідав їй уривки своїх відчуттів, своїх думок про світ, про попіл, про той дивний зв'язок, який він відчував з ним. А Ліра ділилася з ним своїми мріями, своїми страхами, своїми спогадами про світ, яким він був до катастрофи. 

І чим більше вони говорили, тим сильніше міцнів їхній зв'язок. Вони були як два подорожні, застигнуті бурею в маленькій хижі, – різні, зранені, але знайшли одне в одному опору й тепло. 

Коли передсвітанкова сірість почала просочуватися крізь щілини в стінах, Сарн підвівся. Його рухи були вже не такими повільними й невпевненими. 

— Час у дорогу, Ліро, — сказав він, і в його голосі звучала здобута сила й спокійна рішучість. — Вежа Зірок чекає. І… хтозна, які ще пригоди випадуть на нашу долю. 

Ліра теж підвелася, відчуваючи себе відпочилою й сповненою нової енергії. 

— Я готова, — відповіла вона, і її усмішка була відповіддю на його. — Веди, Сарне. 

І вони вийшли зі свого сховища назустріч новому дню, назустріч невідомості. Але тепер вони йшли не просто як провідник і супутниця. Вони йшли як дві близькі істоти, об'єднані спільною метою, спільною надією й щойно розквітлою, крихкою, але такою справжньою дружбою. Або, можливо, вже чимось більшим.