Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Северин про те знав, в юнацькі роки це надзвичайно дратувало та він з радістю втік від опіки до столиці. Але з часом прийшло розуміння, наскільки важливо мати поруч когось, на кого можна покластися.

– Тоді й мені варто покращувати той талант, бо шукати те стерво доведеться мені.

У відповідь на це Волелюб стиха гмикнув та пригладив пишні вуса. Звісно йому, а вже він допоможе. Але без буркотіння те буде вже якось не в характері наставника.

– Доведеться, а ще тренуватися більше доведеться, бо подивись на нього. Якась невелика вечірня розминка, всього десяток лишайних псин, а великого та майстерного Северина Зорю поранити змогли!

На яку саме реакцію розраховував Волелюб сказати було складно навіть йому. Можливо майстерно приховане роздратування, спокійне знизування плечима, але вже точно не те, що отримав. Виразно скривившись, Северин здається навіть трохи знітився і трохи роздратовано подивився на перемотану долоню.

– Це не пси.

– А хто? – ще більше здивувався Волелюб.

– Знайда вкусила.

– Що?!

Коротка відповідь вихованця нітрохи не задовольнила, але неймовірно повеселила чоловіка. Коли Северин невдоволено закотив очі, підтвердивши, що він не жартує, повітря здригнулося від голосного сміху.

Роздратовано стиснувши губи, чоловік поглянув на Волелюба. Співчувати той навіть не подумав, та й не очікував того Северин. Але яскравий вибух веселості виявився не зовсім тим, що зараз хотілося чути й бачити.

– Волелюб… Іди скажи, нехай полонених до розмови підготують, я зараз підійду.

Пирхнувши, чоловік весело примружив очі. Йому точно хотілося сказати щось ще і він певно не став би себе стримувати, якби на дворі не з’явилася ще одна дійова особа, котрій знадобилася хвилинка уваги вкушеного.

– Пане Северине, можна вас на хвилинку?

Голос в чарівниці виявився дзвінким та голосним, як голос канарки. Та й сама вона була подібна до прудкої жовтої пташки. На відміну від подруги, котра говорила обережно, наче видавала короткі трелі, як чорний дрізд.

– На хвилинку можна, – повільно відповів він, наостанок глянувши на Волелюба.

Той поспішив набути більш серйозного виду та схилив голову, хоча сховати бісики в очах і не вдалося. Втім, затримуватися не став та направився готувати до розмови гостей.

За цей час чарівниця встигла наблизитися та нетерпеливо переступила з ноги на ногу. Свіже дівоче обличчя відображало то цікавість, то легку настороженість, то спробу зобразити щось серйозне на обличчі. Одним словом, відображало всі думки чарівниці настільки яскраво, що прочитати її легко було навіть не менталісту. Це трохи здивувало. Враховуючи, як перейнявся її долею принц, зв’язок з такою особистістю виглядав дивнішим.

Надто відкрита, надто відверта, надто…

– Я хотіла вам подякувати за вашу допомогу та попросити повернути моїй подрузі амулет.

Надто пряма.

Настільки, що першої миті Северин навіть розгубився та повільно підняв брови вверх. Можливо в цьому й була справа. Хто ризикне сказати в очі спадкоємцю престолу, що про нього думають.

– Не варто дякувати. Думки вашої подруги тут не доступні нікому окрім мене. Я не зловживаю своїм даром, можете заспокоїти й себе і її.

Можливо на принці те й мало вплив, Северина не пройняло. Він віддавав перевагу стриманості. Вона могла зраджувати під натиском емоцій, хай би там як, але всі вони були живими. Та при цьому рамки поведінки в спокійний час не варто було втрачати.

Стиснувши губи, Симона переступила з ноги на ногу. Чоботи на ній поки були з тих, що носила Зоря, на плечі вона накинула той же кожух. Вовк все ще відчував від нього запах дуже й дуже прогорілого м’яса.

– Я прошу вибачити мені, можливо я занадто різка, але вона моя подруга. Я втягла її в усе це. В її світі взагалі немає магії й тут вона геть беззахисна. Мені хочеться її захистити чи бодай заспокоїти. До того ж ви їй винні!

У відповідь на ці слова чоловік ледь стримав бажання скривитися. Раптом захотілося схопити її за руку, відвести в сторону та пояснити, чого говорити не варто. Не варто так відверто розказувати про слабкість дорогої тобі людини малознайомому чоловікові. Він цим не скористається, але звідки вона може те знати напевно? З пліток та книжок? Те що він спадкоємець великої родини не робить його благородним від народження!

Так, певно подружка багато що розповіла їй, але й вона досі цуралася його. З того, що Северин бачив, що чув від настороженої синьоокої знайди, він встиг скласти певну картину. І та картина навряд чи із захватом сказала б: «Цього перевертня я знаю лише декілька днів, та йому цілком можна довіряти!». Чого варта була ледь не відкушена рука. І це людина з іншого світу, котра вловлює закони гри нового світу краще місцевої чарівниці. В якій же оранжереї росла ця квіточка, що досі не засвоїла правила виживання?

Втім нічого цього Северин не зробив та не сказав. Лише повільно прикрив очі.

– Що винен? – повільно спитав він, хоча відповідь вже й майнула в думках чарівниці.

Відповідь, котра була цілком логічною, але все одно не викликала радості.

– Ви полишили її, людину, не впевнилися, що вона в безпеці, через що вона геть не загинула, – на одному диханні відповіла дівчина.

У повітрі зависла тиша. З відповіддю Северин не поспішав, лише повільно зміряв дівчину поглядом. Та здається зрозуміла, що сказала зайвого та трохи зніяковіла та опустила погляд.

«Все-таки я трохи недолюблюю канарок…» – подумав Северин, перш ніж раптом податися вперед, нависаючи над маківкою чарівниці.

– А ви, панночко, привели свою подругу в небезпечний світ, не забезпечивши її ні захистом, ні бодай знанням. Виходить ми обидва винні їй? Хоча ви врятували їй життя і тим вийшли в нуль і я врятував їй життя, адже загризли б її разом з дровами, аби я не вийшов з хати. Також в нуль. То може не винні? Певно що так. Скористуйтеся добрим прикладом та заспокойте тим свою совість.