Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

– І про те, що руді зарази принци то теж мені розповісти раніше не можна було? – педантично нагадала Зоря та все ж підійшла до подруги, щоб присісти поруч.

Чи то магія подруги щось там таки в ній заділа, чи може адреналін випалив залишки сил, але шалено хотілося спати. Триматися вдавалося лише дивом та усвідомленням того, що вона струсила з себе далеко не всього песиголовця.

Кахикнувши, Симона почервоніла та закусила губу.

– Так, про те варто було сказати раніше… Хто тебе просвітив?

За спиною так спокусливо тріскотіло полум’я, хотілося притулитися до грубки, заплющити очі та просто розслабитися. Згадати дитинство, спокійний час без проблем та тривог дорослого життя.

– Северин Зоря, чула про такого?

– Хто?!

Зважаючи на те, як голосно вигукнула подруга, та наскільки рвучко розвернулася до неї – чула. Ще і як чула. Настільки багато чула, що думку про «задрімати» можна було відкласти до новий віників. До великого жалю Зорі, котра не налаштована була на серйозну розмову.

– У тебе два принци в друзях, ще й Есшат зі своїми таємними тарганами, а тебе степовий вовчисько так дивує?.. – гмикнула Зоря та не втримала посмішку.

Після настільки активного вечора така проста розвага, як дражніння подруги виявилася несподівано цікавою. Як і колись в дитинстві, Симона зацікавлено зблиснула очима та облаштувалася зручніше.

– Ти що, то ж легенда! Іриней Зоря колись ледь не з жменькою вовків зупинили велетенську навалу песиголовців, а його онук Северин ось вже років двісті як перейняв майже всі справи з охорони Золотої запони, степової зони на правому березі Бистрічі!

Захоплено вигукнула вона з ентузіазмом, який міг тільки дивувати. Лише годину тому ця дівчина лежала без руху, а ось вже готова діяти, слухати та дізнаватися щось нове.

– Ого, – без особливого ентузіазму мугикнула Зоря та все ж притулилася спиною до грубки. – Тоді я ледь не відкусила руку герою, цікаво.

Хитро посміхнувшись, вона прикрила очі. Чомусь через те, що покусала чоловіка зараз Зоря не особливо непокоїлася. Хоча попросити пробачення в пана Северина все ж треба буде, погризла вона його добряче, а він їй життя рятував, тому якось не гарно вийшло. Та за це перейматися зараз не хотілося. Пізніше. Ось як побачить його, тоді й буде.

А ось Симона, її розслабленого дрімотного настрою не розділила. Тиша після слів Зорі запанувала ледь не на хвилину. Не зважаючи на те, що повіки дівчини почали підступно опускатися, вона відчувала на собі розгублений погляд подруги та дрімотно намагалася вирахувати, в яку ж мить вдарить грім.

Зараз?

Чи може зараз?

Чи…

– Ти що? Зоря, подробиці! – вигукнула Симона та сіпнула подругу за рукав.

Трохи не вгадала. Ліниво знизавши плечима, Зоря все ж примружила очі та глянула на подругу. О, зараз вона розповість. В цілому, звісно, нічого такого було розказувати, але вона ж письменниця. Вона й про падіння стільця вміє цікаво розповісти, тому…

Після того як попередній день закінчився доволі пізно, наступний розпочався рано. Для Северина власне вони були розділені коротким півгодинним перепочинком. Після блискавичного набігу песиголовці, котрі вціліли дали драпу. На жаль, довго гнати їх не вдалося і декілька тварюк таки змогли втекти. Довелося повертатися, адже з цих підлих почвар сталося б атакувати зимівник знову.

Дорогою Северин зі злості ледь не кусав себе ж за хвіст. Розслабилися, послабили увагу! Так, до Бистрічі вони надсилали розвідників, та двох вовків виявилося мало. Звісно, через річку песиголовці не перебиралися вже років зі сто, та хіба то привід розслаблятися?

Насправді картав себе чоловік дарма, нападати на зимівник було ділом дурним та відверто самовбивчим. Навіть якби вони не захопили шпигунів, достатньо й тіл нападників. Так, доставити їх до Фарги діло довге, але рід Зоря завжди відзначався впертістю. Місяця два в дорозі й хтось зі столичних некромантів легко підтвердить, що тих не підстрелили десь в Ордорі за лівим берегом Бистрічі, підступні степові вовки. Ні, то підступні песиголовці, котрі намагаються укласти нову, більш вигідну угоду з Фаргою, підступно атакувала члена роду Зоря на правому березі Бистрічі.

– Дурню в голову збираєш?

Запитання, в якому звучала звична легка усмішка, змусило прийти до тями та стрепенутися. Холодний сірий ранок мав би бадьорити, та навіть його морозна свіжість не могла прогнати з голови думок.

– Певно, – зітхнувши, все ж кивнув він Волелюбу.

Той якраз був на варті біля Бистрічі та щедро зустрів з Любомиром тих, хто встиг добратися до річки. Ще й привів одного відносно цілого, котрого разом з ще двома нападниками закрили в підвалі. Нехай перепочинуть перед розмовою.

– Облиш, ніхто не міг передбачити, що вони так безглуздо полізуть сюди...

Домовити йому не дозволив Северин, рішучим змахом перев’язаної руки.

– Я міг, я відчував, що моя розмова з Фаргою відгукнеться неприємностями.

На це вже Волелюб відповів не відразу. Здається слова Северина змусили його поглянути на ситуацію з іншого боку. Густі, наполовину вже сиві брови, зійшлися на переніссі.

– Вважаєш вони за знайдами?

Вважав, що це могло бути єдиною об'єктивною причиною, чому ті тварюки полізли сюди так нахабно. Не безсмертні ж вони врешті решт. Невже настільки у відчаї, що не бояться розкриття? Чи в них настільки високі покровителі?

Замість відповіді Северин зітхнув та покачав головою.

– Надто багато питань. Щось недобре діється в Фарзі, не дарма дід заслав туди стільки наших, – все ж відповів він.

– Так, старий завжди міг найбільш точно визначити, звідки тхне стервом тоді як інші чують лише аромати трояндового саду, – хехекнув Волелюб.

Голову роду Зоря він знав особисто та був йому багато чим зобов’язаний. У іншому світі вони навіть могли б стати родичами, та не сталося. Зате колись вони стали союзниками, потім він допомагав вчити його вовченят і врешті залишився наглядати за одним з онуків старого командира.