Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 45: Серед чужих сердець

Велике місто з кожним днем тиснуло на плечі Алії важче. Готельний номер, оплачений на останні гроші, став тимчасовим укриттям, але страх за завтрашній день не давав їй спати. Вона годинами сиділа біля вікна, дивлячись на вогні міста, які більше не здавалися романтичними. Вони були байдужими — такими ж, як і світ навколо.

Її серце нило від самотності, а тіло — від виснаження. До батьків вона не могла повернутися. Вони віддали її, зрадили, вчинили над нею суд без милосердя. Вона не пробачила. І не хотіла бачити їхніх очей, у яких — жодної краплі каяття.

Одного дня, зібравши залишки сил, вона вдягнула скромну сукню, покрила голову й вирушила шукати роботу. Її ноги йшли без напрямку — від дверей до дверей, від магазинів до ресторанів. Але скрізь чула одне: «Вибачте, у нас немає місць».

Коли сонце вже схилялося до обрію, Алія зупинилася біля маленького вуличного кафе. Перед очима все попливло. Серце забилося нерівно, ноги ослабли. Вона сіла на кам’яні сходинки біля входу й заплющила очі.

— Ви в порядку? — лагідний жіночий голос перервав її страждання.

Алія відкрила очі. Перед нею стояла молода дівчина в скромному одязі та хустці на голові. У її руках була пляшка води.

— Ось, випийте… Ви виглядаєте блідо.

Алія, мов автомат, взяла воду. Її губи тремтіли, а голос ледь чувно прорізався:

— Дякую… Просто трохи… втомилася.

— Ви тут самі?

Алія кивнула, а потім — несподівано для себе — розповіла все. Про втечу. Про біль. Про самотність. Її очі були вологі, а голос зривався.

— Мене звати Захра, — тихо мовила дівчина. — Я працюю тут офіціанткою. Живу з мамою недалеко звідси. Якщо хочете… приходьте до нас переночувати. Ми люди прості, але… добрі. Я не можу залишити вас просто тут.

Алія довго мовчала. Її гордість ще боролася, але втома й страх взяли гору. Вона не могла цю ніч провести на вулиці. Вона не була одна. Вона носила в собі нове життя.

— Я… вдячна вам, Захро. Дуже вдячна…

Захра посміхнулася й допомогла їй піднятися. Її дім був скромним, але затишним. Мати Захри — літня жінка з теплими очима — обійняла Алію, як рідну.

— У нас є місце для тебе, доню, — сказала вона. — Тут ти в безпеці.

Алія вперше за довгий час відчула щось подібне до дому. Вперше — серед чужих людей — їй стало трохи легше дихати. Але в глибині душі вона знала: попереду ще довгий шлях. І багато болю.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍