Fill - Артефакт Провідника: Печать Темряви, Fill

Розділ 38: Хребет Гір

День був прохолодний, але вітри все одно не зупиняли тих, хто рухався через ці високі хребти. Вершини гір виглядали такими, ніби їх постійно хтось підсвічує зсередини: сліпучі, холодні й неприступні. Саме тут починався Світ Тьми — місце, яке жоден розум не в змозі зрозуміти, і яке навіть найміцніші воїни оминали, якщо мали шанс. Гірський хребет, через який герої мали пройти, був жорстокий і нещадний. Тут, замість лісових чудовиськ, їх чекав ще страшніший ворог — гірські монстри.

З кожним кроком на кам'янистому шляху, важкість завдання ставала очевидною. Пориви вітру пронизували все наскрізь, крики далеких хижаків десь там, у темних ущелинах, змушували серце битися швидше. І на цьому тлі, якщо не рахувати шалений вітер, було тільки три живі істоти: Ноель, Сильва і Ларс. Вони йшли повільно, бо кожен рух був обережним, враховуючи всі небезпеки.

Сильва не виглядав надто стурбованим, хоча його обличчя було неприязно насуплене. Як завжди, він поводився так, наче це була ще одна прогулянка. Та його погляд постійно повертався до Ларса, а цей невиразний вираз обличчя не залишав сумнівів — на серйозніші випробування вони ще не натрапляли.

Ноель, у свою чергу, мав інше сприйняття ситуації. Гірські монстри, які постійно з’являлися з темряви, випромінюючи свою зловісну силу, не здавались йому простими ворогами. Їхня сила і швидкість були на голову вищі, ніж у тих, з якими йому доводилось зустрічатись у лісах. І хоча він вже мав досвід боїв із лісними чудовиськами, ці гірські створіння мали іншу особливість — вони були набагато важчими для сприйняття.

Але з кожним боєм Ноель почував себе впевненішим. Завдяки Ларсу, який був постійно поруч і діяв спокійно, навіть коли атаки монстрів ставали дуже агресивними, він все більше набував досвіду.

Кожен крок був болючим — і фізично, і психологічно. Кам’янистий шлях, завалений валунами та крижаним снігом, здавався нескінченним. Хребет, здається, не мав кінця, і лише вітер, що свистів серед каменів, нагадував, що вони не вічно залишатимуться в цьому безжальному місці. З кожним кроком ставав все очевиднішим, що їхній шлях — це не просто подорож, а справжній бій із природою та монстрами, що її населяли.

Монстри, яких вони зустрічали, були не просто фізичними істотами — це були створіння, які віддзеркалювали саму суть цього місця. Величезні гірські гобліни, з кам’яними шкірами, які блищали, немов лід на морозі, з величезними руками, готовими розчавити будь-якого, хто опиниться поблизу. Їхні очі сяяли червоним, як два вогняних кола, і це погляд, який пронизував тебе, змушуючи відчувати, що навіть сама земля готова поглинути тебе в будь-який момент. Їхній глухий рев лунав по горах, коли вони зауважували свою здобич.

Але не тільки гобліни були смертельними на цьому шляху. Іноді здавалось, що хребет гір буквально оживає, і монстри виходять із самих скель. Кам’яні велети, з вигляду як живі гори, з величезними лезами на руках, могли зігнутися так, ніби цілих тридцять футів висоти просто ставали гнучкими та маневреними. Кожен їхній удар викликав землетрус, а сильний порив вітру міг би змістити навіть досвідченого воїна.

У самому серці гір була не просто темрява — це було море тіней, які крутилися навколо кожного дерева, кожної скелі, кожної ущелини. Навіть Сонце, яке раніше вирізняло світло своєю холодною річною теплотою, зараз виглядало, немов відбите від кам’яних стін, що тримали його далеко. Час від часу з темряви з’являлися інші істоти — темні тіні, схожі на привидів, але з твердими, немов камінь, обрисами. Це були стражі гір, які вічно слідкували за тими, хто наважувався наблизитись до їхнього дому.

І хоча більшість зіткнень із монстрами завершувалися перемогою, у них все одно залишалась ця постійна напруга — усвідомлення того, що кожен бій може бути останнім.

Ноель, стомлений, але все ще вражений, дивився на Ларса, який мовчки протистояв монстрам і невтомно відображав удари, блокуючи атаки. Слова не лунали, але його рухи були чіткими, точними, як у справжнього майстра бою. Він наче не відчував втоми, його холодний погляд не видавав жодних емоцій, і це додавало йому ще більшої загрозливості.

Сильва, з іншого боку, виявився менш зібраним. Він розмахував своїм мечем із тією самою запальною енергією, яку демонстрував з самого початку. Але, незважаючи на це, його впертість не могла приховати того, що його постійна спокійність і забавний підхід до всього вже давно втомили всіх. Його постійні жарти виглядали все менш доречними, коли монстри ставали все більш небезпечними.

У кожній битві Ноель почувався все менш упевненим у своїх силах. Він вчився від Ларса — кожен бій, кожен рух, кожен ухил, коли потрібно було вбивати швидко і без зайвих емоцій, насправді був для нього новим і важким досвідом. В кожній сутичці він починав більше довіряти своїй інтуїції і відчував, як його реакції стають швидшими. Це було схоже на те, як він, не усвідомлюючи цього, почав відчувати силу Ларса.

І тоді в нього виникло питання, яке він ніяк не міг забути: "А чи є у Ларса взагалі сила?"

Він бачив, як Ларс поводиться в бою — холоднокровно, професійно, але без жодного натяку на силу, яку зазвичай проявляють інші воїни. Його удари не були величезними і могутніми, як у Сильви, але вони завжди знаходили свою мету і були завжди точними. Це був інший тип сили, і хоча Ноель не міг зрозуміти до кінця, що це таке, він починав відчувати, що Ларс — це набагато більше, ніж просто спокійний боєць.

Але у самого Сильви теж виникало відчуття, що Ларс дещо інший. Як не крути, їхній шлях ще був сповнений сюрпризів, і він мав лише одне питання:

"Що стоїть за цією холодною владою Ларса?"

Можливо, настав час дізнатися відповідь.

Вони дісталися до перших схилів гір, і тут стало зрозуміло, що шлях ще довгий, а загроза не зникла. Відразу після першого повороту темна хмарність загусла, і в небі з’явились перші тіні — якісь обрису, швидше схожі на туманні контури, ніж на будь-що інше. Це був один з моментів, коли кожен новий крок можна порівняти з останнім, бо не знати, що чекає далі, було справжнім жахом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍