Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

Узимку було найгірше. Через постійну темряву Голос залишався надовше. А холод був таким сильним, що Хейзел здавалось, вона більше ніколи не відчує тепла.

Коли наставало літо, Хейзел не могла насититися сонцем. Кожен день літніх канікул вона якомога довше трималась подалі від дому. Але гуляти було майже ніде. Вони жили в маленькому містечку. Інші діти поширювали чутки, що Хейзел була дочкою відьми зі старої халупи на пристані. Якщо вона наближалася, діти дражнили її та кидалися пляшками і камінням. З дорослими було не легше.

Хейзел могла зруйнувати їхні життя. Могла дати їм діаманти, перлини чи золото. На Алясці це було легко. Пагорби приховували стільки золота, що Хейзел могла завалити ним ціле місто без особливих зусиль. Але вона не тримала зла на місцевих. Їй було неважко зрозуміти, чому вони такі жорстокі до неї.

Вона проводила дні, блукаючи по пагорбах. Ворони завжди складали їй компанію. Вони каркали до неї з дерев в очікуванні блискучих дрібничок, що завжди з’являлись під її ногами. Прокляття, здавалось, птахів не зачіпало. А ще вона бачила бурих ведмедів, але ті тримались від неї на відстані. Коли треба було вгамувати спрагу, Хейзел знаходила струмок талої води й пила холодну чисту воду, поки не починало боліти горло. Вона видиралась так високо, як тільки могла, і гріла обличчя на сонячному світлі.

Це був непоганий спосіб проводити час, але вона ані на мить не могла забути, що зрештою їй доведеться повертатися додому.

Іноді Хейзел розмірковувала про батька — того дивного блідого чоловіка в срібно-чорному костюмі. Їй так хотілось, щоб він з’явився і захистив її від мами, можливо, скористався своїми силами, щоб позбутися того жахливого Голосу. Якщо він бог, то має бути на це здатен.

Вона підводила очі на воронів і уявляла, що птахи — його вісники. Їхні очі були темними та шаленими, як у нього. «Чи передають вони йому звістки про мене?» — запитувала себе Хейзел.

Але Плутон попередив її матір про Аляску. Ця земля була поза владою богів. Він не міг захистити їх тут. Може, батько й наглядав за Хейзел, але жодним чином цього не показував. Вона часто розмірковувала, чи не вигадала вона його. Старе життя здавалось їй таким далеким, як радіопередачі, які вона слухала, чи промови президента Рузвельта про війну. Час від часу місцеві мешканці обговорювали японців і сутички на віддалених островах Аляски, але навіть це здавалось чимось дуже далеким і зовсім не таким страшним, як проблеми Хейзел.

Одного разу в середині літа Хейзел затрималась на пагорбах довше, ніж зазвичай — вона погналась за конем.

Усе почалось з хрусту за її спиною. Хейзел обернулась і побачила прекрасного чалого жеребця з чорною гривою — точнісінько на такому вона їздила останнього дня в Новому Орлеані, коли Семі узяв її із собою до стайні. Вона ледве не повірила, що це той самий кінь, але потім збагнула, що таке неможливо. Кінь їв щось на дорозі, і на мить Хейзел злякалась, бо їй здалося, що він гризе один із золотих самородків, які завжди з’являлись у її присутності.

— Агов, хлопче, — покликала вона.

Кінь з опаскою поглянув на неї.

Хейзел вирішила, що він напевне комусь належить. Кінь був занадто чистим і мав занадто лискуче хутро як на дикого. Якщо вона зможе підійти достатньо близько... То що? Знайде його власника? Поверне його?

«Ні, — подумала вона. — Я просто хочу знову поїздити верхи».

До коня залишалося всього десять футів, коли він кинувся геть. Решту дня Хейзел намагалась його спіймати. Іноді їй щастило наблизитися, але кінь щоразу втікав.

Хейзел втратила плин часу, що було недивно, оскільки влітку сонце залишалось у небі дуже довго. Вона зупинилась біля струмка, щоб попити, поглянула на небо і вирішила, що зараз десь третя година дня. Але потім почула свист потягу з іншого кінця долини й усвідомила, що це вечірній потяг з Анкориджа. Отже, була вже десята вечора.

Дівчина люто зиркнула на коня, який мирно щипав траву біля струмка.

— Хочеш, щоб у мене були неприємності?

Кінь тихенько заіржав. А потім... Хейзел певно це здалося. Він кинувся геть і розплився в брунатно-чорну пляму з такою блискавичною швидкістю, що очі ледве за ним устигали. Незрозуміло як, він зник.

Вона витріщилась на місце, де ще мить тому стояв кінь. Над землею звивався димок.

Свисток потяга знову пролунав над пагорбами, і Хейзел, усвідомивши, які неприємності чекають на неї, стрімголов побігла додому.

Матері там не було. На мить Хейзел відчула полегшення. Мабуть, мамі довелось затриматись на роботі. Можливо, сьогодні вони вже нікуди не поїдуть.

А потім дівчина помітила гармидер. Її завіса була зірвана, скриня стояла відкрита, скромне майно лежало розкидане на підлозі, а на матрац наче напала зграя левів. Але найгіршим було те, що її альбом для малювання розірвали дощенту, а геть усі кольорові олівці переламали. Плутонів подарунок на день народження, єдину втіху Хейзел, знищили. На стіні висів останній неушкоджений аркуш з її альбому. Червоні літери на ньому, написані незнайомою рукою, складалися в посилання: «Паскудне дівчисько, чекаю на тебе на острові. Не розчаруй мене». Хейзел схлипнула у відчаї. Їй хотілось плюнути на ці вимоги. Хотілось кудись утекти. Але куди? До того ж мати була в пастці. Голос обіцяв, що справу майже зроблено. Якщо Хейзел продовжить допомагати, маму звільнять. Дівчина не вірила Голосу, але не бачила іншого виходу.

Вона сіла в шлюпку — маленький ялик, який мати придбала за декілька золотих самородків у рибалки, який загинув наступного ж дня, заплутавшись у сітях. Човен у них був тільки один, але мати, здавалось, іноді могла діставатись острова без допомоги транспорту. Хейзел уже розуміла, що розпитувати маму про деякі речі не слід.

Навіть у розпалі літа в затоці Воскресіння плавали крижані брили. Поряд із човном трималися тюлені, вони з надією в очах поглядали на Хейзел і канючили рибні відходи. Усередині затоки морську поверхню розсікала блискуча китова спина.

Як завжди, через хитання човна у Хейзел почалася нудота. Один раз вона зупинилась і її знудило за борт. Сонце нарешті опускалось за гори, фарбуючи небо в криваво-червоний колір.

Хейзел гребла в глиб затоки. Вона озирнулась і подивилась уперед. Просто перед нею в тумані окреслився острів, що складався із соснового лісу, валунів, снігу та узбережжя з чорним піском.

Якщо острів і мав назву, то Хейзел її не знала. Одного разу вона припустилася помилки — запитала