Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

— Нема там жодного острова, — сказав один рибалка, — коли б був, мій човен врізався би в нього щодня.

До берега залишалось близько п’ятдесяти ярдів, коли на корму присів ворон. Велетенський лискучий птах, розміром ледве не з орла і з гострим, наче обсидіановий ніж, дзьобом.

У його очах блищав розум, тож Хейзел навіть не дуже здивувалась, коли він заговорив.

— Цієї ночі, — каркнув ворон. — Остання ніч.

Хейзел опустила весла. Вона намагалася зрозуміти: попереджає її ворон, дає пораду чи обіцяє щось.

— Ти від батька? — поцікавилася вона.

Ворон похитав головою.

— Остання ніч. Цієї ночі.

Він дзьобнув у ніс човна і полетів до острова.

«Остання ніч, — сказала собі Хейзел. Вона вирішила сприйняти його слова за обіцянку. — Що б вона мені не сказала, я зроблю цю ніч останньою».

Це додало дівчині сил, щоб продовжити гребти. Човен ковзнув на берег, і під ним затріщав тонкий шар криги та чорного піску.

За ці декілька місяців Хейзел з мамою проклали стежку від берега до лісу. Дівчина пішла нею, ретельно стежачи за кожним своїм кроком — цей острів кишів загрозами, як природними, так і магічними. Крізь бурелом продиралися ведмеді. Сяючі білі примари, ледве схожі на людей, ширяли поміж дерев. Хейзел не знала, хто вони, але не сумнівалась, що вони спостерігають за нею, сподіваються, що вона нарешті заблукає.

У центрі острова два масивні чорні валуни утворювали вхід до тунелю. Хейзел зайшла в печеру, яку назвала «Серце Землі».

Це було єдине по-справжньому тепле місце на Алясці, у якому бувала Хейзел. Повітря тут пахло свіжим чорноземом. Приємна вологість наганяла дрімоту, з якою Хейзел боролась. «Якщо я тут засну, — міркувала вона, — моє тіло затягне в землю і воно перетвориться на добриво».

Печера була не меншою за церковну залу у соборі Святого Луїса в Новому Орлеані. Стіни вкривав мох, що світився зеленим, червоним, пурпуровим кольорами. Кімната гуділа від життєвої енергії. «Бум! Бум! Бум!» — лунали звуки, схожі на чиєсь серцебиття. Можливо, це морські хвилі розбивались об каміння на острові, але Хейзел так не вважала. Це місце було живим. Земля тут спала, але пульсувала енергією. Її сни були настільки злісними та гарячковими, що Хейзел відчувала, як втрачає здоровий глузд.

Гея прагнула поглинути її особистість, так само як захопила розум її матері. Вона хотіла поглинути всіх людей, богів і напівбогів, які наважились ходити по ній.

«Усі ви належите мені, — пробурмотіла Гея, наче наспівувала колискову. — Здавайтесь. Повертайтесь у землю».

«Ні, — подумала Хейзел. — Я — Хейзел Левек. І ти мене не отримаєш».

Марі Левек стояла над ямою. За шість місяців мати посивіла, наче смерть, та схудла. Її руки загрубіли від важкої праці. На ній були високі болотні чоботи і заплямована біла сорочка з їдальні. Ніхто на світі на назвав би її у такому вигляді королевою.

— Запізно, — пролунав крізь печеру слабкий голос матері.

Хейзел із жахом усвідомила, що цей голос належить не Геї.

— Мамо?

Марі обернулась. Вона була притомна і при своєму глузді, з розплющеними очима. Хейзел мала б відчувати полегшення; та натомість відчула тривогу. Голос ніколи не відпускав маму на острові.

— Що я накоїла? — безпомічно запитала мати. — О, Хейзел, що я з тобою зробила?

Вона впилась очима у те, що було на дні ями.

Уже кілька місяців вони ходили в це місце чотири чи п’ять ночей на тиждень, як вимагав Голос. Хейзел плакала, падала від виснаження, благала, впадала у відчай. Але Голос, що володів матір’ю, безжалісно її поганяв: «Принеси коштовності із землі. Скористайся своєю силою, дитино. Принеси мені мою найбільш коштовну власність».

Спочатку зусилля Хейзел викликали лише знущання. Золото і коштовне каміння наповнили розколину в. землі й закипіли в густому вариві з нафті. Це нагадувало драконів скарб, кинутий у яму зі смолою. А потім, потроху, немов величезна цибулина тюльпану, почав розпускатися кам’яний паросток. Він збільшувався так повільно, ніч за ніччю, що Хейзел не помічала його зростання. Часто їй доводилося протягом усієї ночі зосереджуватися, щоб виростити його, її тіло і душа виснажувалися, проте різниці, здавалося, не було. Але шпиль ріс.

Зараз Хейзел бачила, чого досягла. Шпиль був заввишки з двоповерхівку. Сплетіння кам’яних вусиків, що виступали з маслянистої драговини, наче наконечник списа. Усередині щось світилось. Хейзел було важко розгледіти, але вона знала, що там відбувалось. Срібло та золото утворювали тіло, у якому замість крові текла нафта, а серце було з необроблених алмазів. Хейзел відроджувала сина Геї. Він був майже готовим прокинутись.

Мати впала навколішки й заридала.

— Пробач мені, Хейзел! Пробач мені, доню!

Вона здавалась безпомічною, одинокою і страшенно сумною. Хейзел мала б розлютитись. Пробач? Роками вона жила в страху перед матір’ю. Її картали й обвинувачували за нещасне життя. Із нею поводились, наче з виродком, її потягли волоком з рідного Нового Орлеана у ці холодні дикі краї та змушували працювати, наче рабиню, під керівництвом безжалісної лихої богині. Пробачити? Хейзел мала б ненавидіти свою матір.

Але вона не могла змусити себе гніватися.

Хейзел стала навколішки й обійняла мати. Від тієї мало що залишилось — тільки шкіра та кістки, і заплямований робочий одяг. Навіть у цій теплій печері вона тремтіла.

— Що нам робити? — поцікавилася Хейзел. — Скажи мені, як це спинити.

Мати похитала головою.

— Вона відпустила мене. Вона знає, що вже запізно. Ми нічого не можемо вдіяти.

— Вона... Голос? — Хейзел боялась радіти, але якщо мати була вільною, то все інше не мало значення. Вони можуть забратися звідси. Можуть утекти назад до Нового Орлеана. — Вона пішла?

Мати швидко обвела печеру наляканими очима.

. — Ні, вона тут. Їй потрібна лише остання моя послуга. Для цього потрібна моя власна воля.

Хейзел не подобались слова матері.

— Забираймося звідси, — випалила вона. — Ця річ у скелі... вона незабаром вилупиться.

— Незабаром, — погодилась мати.

Вона лагідно поглянула на Хейзел... Хейзел не пам’ятала, коли востаннє бачила таку любов у її очах. Дівчина ледве стримувалась, аби не розридатися.

— Плутон попередив мне, — промовила мати. — Сказав, що моє бажання занадто небезпечне.

— Твоє... твоє бажання?

— Усі підземні багатства. Він володів ними. А я їх хотіла. Я так стомилась бути бідною, Хейзел. Так стомилась. Уперше я викликала його...