Метьюз Джейсон - Червоний горобець

— Ні, але в Москві є кілька афганських закладів. Певно, досить непоганих.

Його німб був глибоким та повним, і Домініка згадала про батька.

— Просто, знаєш, я хвилювався, запрошуючи тебе саме до афганського ресторану. Переймався, що ти сприймеш це за провокацію, — сказав Нейт, усміхаючись. Він хотів налаштуватися на приємний вечір, змусити її розслабитися.

— Я не вважаю тебе провокатором. Ти американець, і нічого з цим не вдієш. Я починаю тебе розуміти, принаймні трохи.

Вона занурила шматочок гарячого лаваша в маленьку миску нутового пюре, збризнутого олією.

— Головне, щоб ти пробачила мені мою американськість, — сказав Нейт.

— Пробачаю, — відповіла Домініка, дивлячись прямо на нього. Усмішка Мони Лізи та ще один шматочок лаваша.

— Що ж, у такому разі, я щасливий, — сказала Нейт, спершись на лікті й дивлячись на неї. — А ти, чи ти щаслива?

— Що за дивне питання? — сказала Домініка.

— Ні, не прямо зараз, я маю на увазі взагалі, ти живеш щасливим життям? — спитав Нейт.

— Так, — відповіла вона.

— Просто іноді ти здаєшся такою серйозною… навіть сумною. Я розумію, кілька років тому в тебе помер батько, знаю, ви були близькі.

Домініка згадувала батька в розмові з Нейтом. Їй не хотілося говорити на цю тему, розповідати про себе.

— Мій батько був чудовою людиною, професором університету, добрим і щедрим.

— Як він ставився до змін у Росії? Він радів розпаду Радянського Союзу?

— Так, звісно, як і всі ми. Я маю на увазі, всі раділи змінам. Він був патріотом Росії.

Вона зробила ще один ковток вина, поворушила мокрими пальцями в черевику.

— А як щодо тебе, Нєйт?

Вона не збиралась віддавати йому контроль над розмовою.

— Як щодо твого батька? Ти розповідав, що родом з великої сім’ї, але який він, твій батько? Ви близькі?

Нейт перевів подих. Вони ходили туди-сюди, обмінюючись питанням на питання.

Тиждень тому Нейт запевнив Ґейбла, що у справі з росіянкою він заходить у глухий кут. Вона була надто міцною, надто захищеною, він не бачив жодних змін, вона просто не піддавалася.

— А ти чо’ очікував? — спитав Ґейбл. — Хочеш одразу ж її і трахнути? Вона молода і схвильована, маленька російська пришелепа, у неї немає таких, трясця, кмітливих і корисних керівників, як у тебе.

Нейт уперше за весь час помітив, що на стіні в кабінеті Ґейбла висів лаоський календар за 1971-й рік.

— Задобри її, піди на зустріч. Просто не нависай, глянь, чи зможе вона розслабитись.

— Мій батько — адвокат, — сказав Нейт. — Він дуже успішний, має власну контору. Він впливова людина як в юриспруденції, так і в політиці. Він близький із двома моїми старшими братами, обидва працюють на нього. Адвокатська фірма переходила в спадок у моїй сім’ї з покоління в покоління.

«Близький з його старшими братами», — подумала вона. Домініка одразу перейшла до головного.

— То чому ти не зайнявся адвокатською практикою разом з батьком? Міг би стати багатим. Хіба не про це мріють усі американці — стати багатими?

— Звідки ти це взяла? Не знаю, гадаю, я завжди хотів жити сам, бути незалежним. Мене приваблювала дипломатія, і я люблю подорожувати. Тож вирішив, що спершу спробую щось інше.

— Але твій батько, він був розчарований, що ти не пішов по його стопах? — спитала Домініка.

— Звісно, гадаю, так, — сказав Нейт. — Та, можливо, я просто втікав від людей, які все життя казали, що мені слід робити. Розумієш, про що я?

Перед очима Домініки промайнули образи. Балет, Устинов, школа горобців, дядько Ваня.

— Та хіба достатньо просто втекти від сім’ї? Хіба не треба робити ще щось?

Вона вирішила тиснути на нього.

— Я б не сказав, що просто втік, — сказав Нейт, дещо ображено. — У мене є кар’єра, я працюю на благо своєї країни.

Він бачив, як над столом пропливає обличчя Ґондорфа.

— Звичайно, — сказала Домініка. — Але як саме ти працюєш на благо країни?

Вона ковтнула вина.

— По-різному, — сказав Нейт.

— Наприклад, — провадила Домініка.

«Гаразд, наприклад, я оперую найкращим агентом ЦРУ, маю доступ найвищого рівня до вашої клятої монолітної служби, щоб запобігати всесвітнім лиховісним планам Російської Федерації і вашого вовкоподібного довічного президента», — подумав він.

— Я нещодавно працював над доволі цікавим економічним проектом, що стосується експорту лісу з Фінляндії, — сказав він.

— Звучить цікаво, — відповіла Домініка, підморгнувши йому. — Я думала, ти почнеш розповідати про мир в усьо­му світі.

Нейт поглянув на неї. Фіолетова мантія за його головою та плечима запалала.

— Я б так і зробив, якби вірив, що росіяни знають, що таке мир в усьому світі.

Він обдивився маленьку кімнату ресторану.

— Враховуючи Афганістан і все таке.

Домініка зробила ще один ковток вина.

— Наступного разу я відведу тебе в один в’єтнамський ресторанчик, — сказала вона.

Вони сиділи, дивлячись одне на одного, і жоден не хотів відводити погляду. «Що за хрінь відбувається», — подумав Нейт. Вона лізла йому під шкіру. Він пригадав слова ВЕРОНІКИ про те, що вона не провадить оперативної роботи. Її роботою був він? Її блакитні очі спокійно дивилися з іншого боку столу.

— Усе гаразд, — сказала Домініка, читаючи його думки. — Просто не паплюж Росію весь час; ми заслуговуємо на повагу.

«Як цікаво», — подумав він.

— Ми будемо згадувати цю мить як мить нашої першої сварки, — сказав він.

Домініка вкусила шматок лаваша.

— Як скажеш, я збережу цей спогад, — запевнила вона.

Домініка замовила тушковану баранину з чечевицею, яку принесли, паруючу, у великій мисці, щедро политу йогуртом. Нейт замовив боврані, темні карамелізовані шматки солодкого гарбуза в м’ясному соусі з йогуртом. Страва була неймовірна, і Нейт змусив Домініку скуштувати. Вони допили вино й замовили каву.

— Наступного разу за рахунком плачу я, — сказала Домініка. — Треба буде з’їздити до Суоменлінни, перш ніж стане надто тепло й весь люд туди потягнеться.

— Дозволяю тобі все розпланувати, — сказав він, і вона кивнула, дивлячись на нього з-під своїх вій.

— Знаєш, Нейте, — сказала Домініка, — гадаю, ти чесний, веселий і добрий. Я рада нашій дружбі.

Нейт підготувався до того, що гряде.

— Сподіваюсь, ти вважаєш мене своїм другом.

«Тепер вона хоче бути друзями», — подумав Нейт.

— Звісно ж, — сказав він.

— Навіть попри те, що я з Росії?

— Особливо через те, що ти з Росії.

Вони сиділи в тьмяному світлі, дивлячись одне на одного, і кожен думав, куди це все може привести. За сорок п’ять хвилин вони стояли на платформі метро — на кінцевій наземній станції. Сутеніло, повітря ставало холоднішим, хоч і без морозу. Нейт не запропонував підвезти її до міста, та й у будь-якому разі Домініка відмовилася б. Нейт не збирався ризикувати, будь-який росіянин із посольства міг помітити Домініку в машині Нейта з дипломатичними номерами.

Масивний потяг зі скляною кабіною машиніста повільно під’їхав до платформи й зупинився. На платформі, крім них, нікого не було, і освічений вагон потяга був порожній.

— Дякую за чудово проведений час, — сказала Домініка, повернувшись до нього.

Їхні погляди зустрілись, і вона потиснула йому руку, гладіатор СВР. Він вирішив дещо перевірити її, тож притримав її руку, нахилився та поцілував у щоку. «Як чарівно», —