Філіп Рот - Американська пастораль

Це шовкування, воно варте окремої розповіді, і саме з нього починається весь процес… Це машинка для піко, на ній прошивають найтонші шви, які так і звуться — піко, і потребують значно більшої вправності, ніж інші шви… Оце називається шліфувальна машина, оце — натяжний механізм, вас я зватиму сонечком, себе — татусем, це називається життя, а те зветься смерть, це називається безумство, а те зветься жалоба, це зветься пекло, суще пекло, і, щоб це витримати, треба бути міцно пов’язаним із життям, це зветься жити-так-мов-нічого-не-сталося, а те — заплатити-сповна-тільки-Бог-його-знає-за-що, а це — хотіти-вмерти-і-бажати-знайти-її-щоб-убити-врятувати-від-того- через-що-вона-мусить-проходити-зараз-цю-мить, цей неприборканий сплеск зветься витіснити-геть-усе, але він не рятує, я напівбожевільний, надто велика у тієї бомби руйнівна сила… Потім вони знову прийшли в його офіс, чекаючи, поки прибудуть із доводочного цеху рукавички для Рити, і він почав розповідати їй улюблене батькове спостереження, котре той десь вичитав і регулярно частував ним своїх гостей, щоб справити на них враження. І при цьому він сам чув, як повторює слово у слово всю історію, так ніби це пішло від нього, а не від батька. Якби він міг зробити так, щоб вона залишилася тут і нікуди не йшла, а він розповідав би їй про рукавички — про рукавички, про шкіру, про свою нестерпну загадку, і просив би, благав би її: Не покидай мене самого, не залишай наодинці з цією нестерпною головоломкою… «Мавпи, горили, вони мають мозок, і ми теж його маємо, але вони не мають оцієї штуки — такого великого пальця. Їм не дано відставляти його, як нам, людям. Не можуть вони, як ми, вертіти в усі сторони великим пальцем. Тому, цілком можливо, саме завдяки йому ми відрізняємося від тваринного світу. А рукавичка захищає цей палець. І дамська рукавичка, і рукавиця зварника, і гумова рукавиця, і бейсбольна, ну й так далі. Наш великий палець — це запорука того, що ми зостаємося людьми. Він дозволяє нам виготовляти інструменти, будувати міста, робити ще багато всього. Він вагоміший навіть за мозок. Можливо, мозок деяких тварин навіть більший за людський, якщо брати в пропорціях до тіла. Я не знаю. Але рука сама по собі — дивовижна штука. Вона рухається. Жодна інша частина людського тіла, яку ми прикриваємо одягом, не пристосована до таких складних рухів…» Але тут на порозі з’явилася Вікі з рукавичками четвертого розміру.

— Ось ваша пара рукавичок, — сказала Вікі, даючи їх босові, який уважно оглянув обидві й потім, потягнувшись через стіл, показав їх дівчині.

— Бачите оці шовчики? Ширина шва, який з’єднує шматочки шкіри, — ось на що треба зважати, коли хочеш оцінити якість. Тут від краю до шва близько однієї тридцять другої дюйма. Така якість потребує дуже високої вправності, значно вищої від середнього рівня. Якщо рукавичка пошита погано, то від шва до краю одна восьма дюйма. І сам шов може бути кривуватий. А тут — погляньте, як стріла. Ось чому, Рито, рукавичка від «Ньюарк Мейд» — це гарна рукавичка. По-перше, прямі шви. По-друге, тонка шкіра. Гарно просочена таніном. Вона м’яка. Вона еластична. Пахне, як салон новенької машини. Мені подобається гарна шкіра, подобаються делікатні рукавички, я виріс із переконанням, що рукавички мають бути найвищої якості. Це у мене в крові, і ні від чого іншого я не отримую такого задоволення, — він ухопився за свою велемовність, як хворий хапається за найменші ознаки одужання, — як від чудової нагоди подарувати вам ці гарні рукавички. Прошу, — сказав він, усміхаючись, і простягнув їй пару рукавичок, які вона жвавенько натягнула на свої маленькі ручки. — Тихіше, тихіше… великий палець запихаємо останнім, а вже тоді натягуємо на всю кисть… у перший раз завжди робіть це повільно.

Вона звела очі, всміхаючись йому у відповідь, задоволена, наче дитина, яка щойно отримала подарунок, покрутила руками, демонструючи, як гарно рукавички їх облягають, як ідеально вони їй пасують.

— Стисніть пальці в кулак, — сказав Швед. — Відчуваєте, як шкіра м’яко розширюється і набуває потрібної форми? Це заслуга закрійника, котрий гарно зробив свою роботу. Ніщо не розтягується у довжину — адже пальці не треба тягнути, і він подбав, щоб цього не було. Усе, що слід було зробити на розкрійному столі, він зробив, залишив тільки точно розрахований запас, який дозволить шкірі розтягнутися в ширину. Еластичність розтяжки — це завжди результат точного розрахунку.

— Так, це чудово, просто неперевершено, — сказала вона йому, стискаючи та розтискаючи одну руку, потім другу… — Вічного здоров’я прискіпливим розрахункам цього світу, — промовила вона зі сміхом, — які не дозволяють шкірі розтягуватися у довжину, зате дають можливість наростити ширину! — Лише дочекавшись, коли Вікі вийде, щільно прикривши за собою скляні двері кабінету, та повернеться в шумний цех, Рита, майже нечутно, додала: — Вона хоче, щоб я взяла її альбом із вирізками про Одрі Гепберн.

Наступного ранку Швед зустрівся з Ритою на автостоянці біля Ньюаркського аеропорту і передав їй альбом з Одрі Гепберн. Покинувши свій кабінет, він спершу поїхав у протилежну від аеропорту сторону, у напрямку Бранч-Брук-парку, звідки до аеропорту була не одна миля, відтак зупинив машину і, вийшовши, трохи прогулявся. Він самотньо пройшов по алеї, де цвіли японські вишні. Трохи посидів на лавці, спостерігаючи за старими, котрі гуляли із собаками. Відтак знову сів за кермо і поїхав — спочатку через італійські райони північного Ньюарка, потім через Бельвілль. Півгодини він повертав автівку тільки праворуч, поки остаточно не переконався, що за ним ніхто не стежить. «Тільки так, — попередила Рита, — бо інакше — ніякого побачення». Наступного тижня на тій самій стоянці він передав їй балетні пантофлі та трико, які Меррі надягала востаннє в чотирнадцять років. Ще через три дні — її щоденник заїкання.

— Ну, хоч тепер, — промовив він, гадаючи, що зараз, у момент передачі щоденника, прийшов час повторити слова, які його дружина повторювала перед кожною його зустріччю з Ритою, хоча під час тих зустрічей він не робив нічого, окрім того, про що просила Рита, і свідомо не вимагав взамін якихось новин про дочку, — тепер вже можна розповісти щось про Меррі. Я не питаю, де вона, але ж я маю право знати, як вона?

— Не можу, — сухо відповіла Рита.

— Я хочу поговорити з нею.

— А от вона не хоче з вами говорити.

— Але якщо вона попросила