Філіп Рот - Американська пастораль

І людей, які знають свою справу, поки що вистачає. Більше ніхто не кроїть рукавички так, як ми, принаймні в цій країні, якщо їх тут ще взагалі хтось кроїть, та й не тільки тут, можливо, ще десь у маленьких майстернях Неаполя чи Ґренобля. Люди, які тут працювали, все життя віддавали цій справі. Вони починали свій шлях з рукавичного виробництва і на ньому ж закінчували. А зараз ми тільки те й робимо, що перенавчаємо персонал. Сьогодні економіка така, що людина приходить до тебе, працює, а десь пообіцяють їй зайвих півдолара на годину — і привіт!

Вона записувала все, що він казав.

— Коли я тільки-но прийшов у цей бізнес, і батько послав мене сюди навчатися кроїти, то я просто стояв біля столу і дивився, як цей чоловік кроїть шкіру. Моє входження йшло за старими лекалами. Знизу вгору. Скаже батько підлогу мести — підмітаю підлогу. Пройшов через усі цехи, став розуміти весь процес, чому це так, а те — інакше. Від Гаррі я навчився крою рукавичок. Не скажу, що я був рентабельним закрійником. Якщо викроював дві-три пари за день, то це уже було чимало, зате я осягнув усі базові принципи — так, Гаррі? О, він вимогливий учитель! Коли показує, як треба щось робити, то жодної дрібнички не пропустить. Після науки в Гаррі я почав жаліти свого батька. У перший день, коли я тут з’явився, Гаррі одразу наставив мене на шлях істинний: розповів, як там, на батьківщині, до нього приходили підлітки і просили: «Ви не могли б зробити з мене рукавичника?», а він казав: «Будь ласка, але спершу заплати п’ятнадцять тисяч, бо в стільки обійдуться витрачені час і шкіра, перш ніж ти сам заробиш бодай щось». Добрих два місяці спостерігав я за його роботою, перш ніж він підпустив мене до шкіри. В середньому закрійник робить три — три з половиною дюжини заготовок за день. Вправний, меткий робить п’ять дюжин. А Гаррі вирізав за день п’ять з половиною дюжин! «Це ще тільки квіточки! — казав він мені. — Бачив би ти мого батька!» Він розповів мені про свого батька і велетня з трупи Барнума та Бейлі. Пам’ятаєш, Гаррі? — Гаррі кивнув. — Цирк Барнума та Бейлі приїхав у Ньюарк… у 1917 році? Чи 1918? — Гаррі знову кивнув, не припиняючи роботи. — Значить, приїхали вони, і був там чоловік десь так футів на дев’ять заввишки. Ну, батько Гаррі побачив його на розі Центральної та Базарної, і так здивувався, що підскочив до нього, витяг шнурок зі свого черевика, там же, на вулиці, зняв мірку з правої руки цього велета, прибіг додому і зробив йому пару першокласних рукавиць сімнадцятого розміру. Батько Гаррі їх викроїв, мама пошила, вони пішли потім із ними в цирк і вручили їх тому велету. За це всю їхню сім’ю безкоштовно пустили на виставу, а вже на другий день «Ньюарк ньюс» у барвах розписала цю історію.

— Ні, то був «Зоряний орел», — виправив Гаррі.

— Так, так, вони ще не злилися з «Бюлетенем».

— Яка краса! — засміялася дівчина. — Мабуть, ваш батько був неабияким мастаком.

— А от англійською — ні в зуб ногою, — повідомив Гаррі.

— Он як? Що ж, це чудово доводить, що не конче знати англійську, коли розкроюєш пару чудових рукавиць для дев’ятифутового велетня.

Гаррі сміятися не став, зате Швед засміявся і, сміючись, легенько обійняв її за плечі.

— Це Рита. Зараз ми зробимо їй рукавички четвертого розміру. Сонечко, вам чорні чи, може, коричневі?

— Коричневі?

Із купи шкур, поскладаних неподалік від Гаррі, Швед витягнув світло-коричневу.

— Колір, який не так просто знайти, — взявся він пояснювати дівчині. — «Англійський рудий». Тут усі відтінки цього кольору: тут світліші, там — темніші, бачите? Отак. Овеча шкіра. Та, що ви бачили у мене в офісі, вимочена в соляному розчині, а ця — у розчині таніну. Це продублена шкіра, але можна сказати, якій тварині вона належала. Це голова, це круп, оце передні ноги, оце задні, це спина: тут шкіра товстіша й твердіша, така, як у людини вздовж хребта…

Сонечко. Він почав називати її сонечком ще в розкрійному цеху і вже не звав інакше, хоч і не знав, що, стоячи коло Рити, уперше після вибуху в крамниці та зникнення свого «сонечка», він як ніколи за цей час наблизився до Меррі.

— Це французька лінійка, вона довша за американську десь на дюйм… А це в нас ніж для скромадження, закруглений на кінчику, але не гострений… Ним ми витягуємо шкіру, ось так, до потрібної довжини. Гаррі хотілося б побитись об заклад, що він витягне шкіру точнісінько за розміром, навіть не прикладаючи її до шаблону, але я закладатися не хочу, бо не люблю програвати… Це називається стрілка… Погляньте, яка ретельна робота… Він викроїть ваші рукавички, дасть мені, і ми підемо в пошивний цех… А це, сонечко, в нас розкрійна машина. Єдина механізована операція в усьому процесі. Прес і штамп — і розкрійна машина робить за раз чотири плáтки…

— Ого! Який мудрований процес! — сказала Рита.

— О, то так. У рукавичному бізнесі важко заробляти, бо він дуже затратний: потребує часу, узгодженості багатьох процесів. Більшість рукавичних фірм були сімейними. Від батька до сина. З пошануванням традицій. Для більшості виробників продукт — це всього лиш продукт. Підприємець, який випускає його, нічого про нього не знає. В рукавичному бізнесі це не так. Ця галузь має довгу, дуже довгу історію.

— Містере Левов, скажіть, для інших виробників рукавичний бізнес теж такий романтичний? Ви просто до нестями любите і це місце, і те, що в ньому відбувається. Я гадаю, це й робить вас щасливою людиною.

— Мене? — здивувався Швед. Йому здалося, що в нього устромили ніж, розітнули його та виставили на загальний огляд увесь його біль. — Мабуть, що так.

— Ви останній із могікан?

— Ні, переконаний, що більшість людей у нашому бізнесі зберігають і повагу до традиції, і любов до справи. У ньому здатні утримати тільки любов і почуття відповідальності за отриманий спадок. Щоб тягнути на собі цей тягар, слід бути міцно прив’язаним до минулого. Але ж ходімо далі, — припросив він, умить покінчивши з усім, що нависло над ним загрозливими тінями, і все ще зберігаючи здатність говорити твердо і рішуче, хоча вона і назвала його