Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

-Негідник,- вирвалося у Нелі,- яка вже розлила каву по чашках і теж сіла за стіл.

-Неля, він ще розлучився зі мною без мого відома. А я йому довіряла, а він…,- Емілія знову заплакала,- я завжди вірила йому, а він дивлячись мені у вічі брехав мені… сміявся наді мною…

-Емка, заспокойся прошу тебе,- Неля нагнулася над столом обійняла подругу, а потім знову сіла прямо,- знаєш, це добре, що тебе вже нічого з ним не пов’язує. А з цієї квартири ти повинна з’їхати, а його речі викинути на смітник. І забути про нього як про страшний сон, викинути його з думок. Ти повинна розпочати нове життя. Ти молода, гарна собою, розумна… умієш подобатися чоловікам, які у сто разів кращим ніж твій… колишній.

-Неля, я хочу поїхати до нього… хочу йому все виказати в обличчя, сказати, що я про нього думаю. Сказати йому, що я все знаю, сказати йому, що я його ніколи не вибачу… Зараз і поїду, у мене його адреса є,- Ема швидко підвелася із-за столу відставивши від себе чашку з кавою та побігла до коридору почала нервовими рухами взувати кросівки,- я все йому викажу і їй теж…

-Емо, прошу тебе зупинися,- Неля кинулася вслід за Емілією і почала її зупиняти не даючи одягнутися,- завтра поїдемо до нього разом, а сьогодні тобі варто заспокоїтися. Сама подумай куди ти в такому стані. І взагалі, я гадаю, що не варто з ним зустрічатися, навіщо ще гірше робити самій собі.

  Емілія не хотіла погоджуватися з подругою. Ніби впала в істерику. Біль, яку вона зараз відчувала ніби роздирала душу, туманила розум. Продовжила одягатися, а Неля її зупиняти. Та потім Емілія завмерла, їй ніби дійшло те що їй говорила подруга і вона ще сильніше заплакала. Неля допомогла скинути той верхній одяг, який Ема встигла на себе натягнути та повела подругу до кімнати допомогла лягти.

-Може заспокійливого тобі накапати?- запропонувала Неля.

-На кухні у навісній шафі стоїть…

-Я миттю,- Неля через хвилину принесла Емілії склянку з водою у яку накапала краплі ліків,- випий, та постарайся заснути. І тобі обов’язково полегшає. А я посиджу поруч. Нікуди не піду від тебе. Чуєш?

-Так, дякую,- погодилася Емілія взявши з рук подруги склянку.- Неля, як же він міг зі мною так вчинити? Міг же сказати, що закохався в іншу, сказав би… розлучимося. Мені б так легше було розумієш?

-Розумію, ти випий ліки, випий,- наполягала Неля.

-Олег, мабуть, хотів, щоб тепер я була його коханкою. Раніше Марина була коханкою, а я дружиною, а тепер навпаки. Бо Марина завагітніла і народила йому. Я теж хотіла мати дітей у шлюбі з ним, прямо переконувала його у цьому, а він, говорив ще рано, потім…

-Емо, будь ласка, заспокойся, лягай,- Неля допомогла лягти подрузі та вкрила її ковдрою,- усе буде добре, лежи тихенько, постарайся задрімати…

-Неля, а ти нікуди не йди,- Емілія заплющила очі, їй хотілося відключитися, щоб не відчувати біль….

-Я буду поруч,- запевнила її подруга…