Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

На зміну ночі заступає світанок. Снідаючи у розважливій повільності на пару з Фогелем, вісники принесли Клелії свіжі новини. У столиці зчинилася феєрична хвиля заколоту, народне повстання прорвалося на територію держуправління, зачинило керівництво всередині. Повстанці вимагали ануляцію законів, які порушують права людини та відставки урядовців. Ті не піддавалися на провокації. Тоді повстанці не роздумуючи підпалили приміщення. Поліція не справлялася з заколотом. Журналісти знімали сіє видовище з гвинтокрилів, пустили пряму трансляцію на телебачення й рекламні таблоїди по всій країні. Піддавшись сигналу зі столиці до бунту вдалися й інші міста.

– Вільнодумці добре приклали руку. Ласкаво просимо в нову епоху!

Вся країна палахкотіла й заливала землі багряними ріками. Фогеля особливо зацікавив заголовок у місцевій ранковій газеті. Він показав його Клелії. Йшла мова про одночасні масові пожежі видатних об'єктів Барбекату. З ночі одночасно палали лікарня, крематорій, церква й торговий центр. Власниками усього втраченого майна були славнозвісні Буре́. Руки Клелії затряслися, очі зажевріли від захвату. Вона тричі перечитала абзац, намагаючись не оминути увагою жодне слово. Фогель спокійно посміхнувся й підлив у її горнятко каву.

– Вдало він покурив аж чотири рази. Там про маєток ні слова, марно вишукувати про нього повідомлення.

– Не за горами! – схопилася з місця. – Він спочатку добряче їх нажахає, а маєток певно залишив на солодке.

– Куди ти зібралася?

– Все, чого я чекала, жде. Я хочу те бачити, – накинула каптура на голову. – Я повинна там бути!

– Стій. Він же тебе не звав.

– Той добре, ліпше він не буде знати, що я там. Шанс ніколи не випаде знову.
Цей її погляд надто добре Фогелю знайомий. Вона дістанеться до Монтея бодай через пітьму.

– Я тебе навряд чи зупиню, тож будь обережною!

– Ти ж знаєш, я отепер ношу його при собі, – розкрила пальто на грудях й показала у кобурі револьвер.

– Заряджений?

– Так.

– Запаску маєш?

– Так.

– Візьми авто й Рема для підстрахування.

– Добре, візьму.

– Тоді хай щастить, дорогенька.

– До біса щастя, час розплати! Якщо бачимося в останнє, Фогель, я задоволена, що усе має саме такий кінець. Чекай на Деметру.

Від її тріумфальної усмішки залишилося відлуння. Порожнеча загнала Фогеля в задумливу тугу.

* * *

Небо ніби отруїлося парами. У салоні легковика не так страшно, як опинитися за вікном. Невпізнана доба. Палахкотіли заграви. Буча. Сіра мла. Здійнялася веремія. Охоронець Рем мчить по об'їзній трасі спочатку до лікарні. Зупиняється. Клелія спостерігає за стрибучим вогнем на прилеглі стіни приміщення, як лопається скло у вікнах, за дахом, що палає, його досі не загасили. Бо немає кому, скрізь панує хаос. Далі вони прямують до церкви, та ж сама картина: приміщення димить, що аж мідні дзвони закоптилися, раніше золоті хрести на маківках теж вкрилися кіптявою. Як палахкотів крематорій зріло все місто. Його було видно здалеку.

– Гарно горить! Так, Рем?

– Гарно! – погоджується охоронець.

– В ім'я Отця і Сина, очистяться стіни від діяння грішників.

– До торгового центру?

– Ні, давай відразу до маєтку. Висадиш мене від нього за квартал та можеш бути вільним.

– Ти впевнена? По вулицях небезпечно пересуватися поодинці.

– Як ніколи!

Вона відчуває себе захищеною на краю катастрофи. Рем зробив все, як Клелія просила, однак їхати з місця події не поспішав. Він прослідкував як Клелія зникла за сусіднім парканом, тоді припаркувався задки у густому очереті висохлої річки. Довге гілля верби сховало лобове скло. Рем зачаївся й став чекати.

Ще на підході до паркану маєтку Клелія відчула сморід гару. Зупинившись біля відчиненої навстіж хвіртки вона огледілася. Варта була відсутня. Хтось запшикав камери спостереження чорною фарбою. Дівчина зайшла у двір вперше за пів року після власної смерті. Невдовзі Клелія виявила причину смороду. У одному із гаражів тлів автомобіль. Вона розпізнала його по номеру, він належав Деметрі.

– Монтей тут!

Оминувши сад, дівчина опинилася на кипарисовій алеї та вийшла до заднього двору, пройшла повз ряд вкритих трояндових кущів, біля вікон маєтку, та зупинилася. Приспані зимою кущі не чинили їй загрози. Клелія дивилася на них безжально, замислив довгожданий акт. Маєток поруч поки що стояв неушкоджений. Після чого погляд її привабив силует за вікном на першому поверсі. То була жінка, кухарка. Клелія її пізнала, єхидно усміхнулася та привітно махнула рукою. Кухарка заклякла від зустрічі з покійницею й втратила свідомість. Бонні підбігла та почала її приводити до тями, але гладка пані лежала нерухомо. Нажахана помічниця теж помітила Клелію, аж роззявила рота, але не розгубилася. Бонні підбігла до вікна й стала стукати, благаючи їх випустити. Отже, маєток зачинений! Геть усі в пастці? Клелія привіталася й з Бонні, показавши їй середнього пальця.
Раптом стає помітно дим на задньому фоні кухні і їдальні. Бонні ще дужче верещить й б'ється у вікно. Решітки на вікнах, їм не вибратися, навіть коли лопне скло під дією тиску від жару.

– Твоє місце у пеклі, повія!

Побажання Клелії цілком обґрунтоване, бо саме Бонні підсунула їй у той вечір в кімнату вазу з трояндами, звичайно ж за наказом, щоб навмисно викликати задуху.

– Клел?.. Що ти тут...
Скло почало вібрувати й лопатися. Голос Монтея повернув її на місце події.

– Тео...

– Мерщій від будинку! Бігом! Бігом в укриття!
Він підскочив до неї та відтягнув до паркану, штовхнув її за стовбур розлогого дуба й накрив собою. На другому поверсі маєтку почувся вибух, потужною хвилею вибило скло й шибки у вікнах. Шматки від маєтку розлетілися аж на сусіднє подвір'я. На крону дуба закинуло відірвану руку. Клелія заплющила на мить очі, уткнувшись носом у чоловічі груди. Він тут, рицар, поруч.