Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Та що це може бути за слід? 

Едем подумав, як на його місці вчинила б Інара. Благодійність — от чим вона зайнялася б. Але відповідь не оригінальна. Спитайте в колеги, що він зробив би з мільярдом — за умови, що в нього немає ні рідних, яким він міг би передати ці гроші, ні власного майбутнього, заради якого він міг би їх берегти. Благодійність, відповість колега. 

Едема такий вибір не влаштовував. Якщо вже витрачати великі гроші, то так, щоб вони залишили величезний відбиток слона, а не безліч пташиних слідів. Він відчував: відповідь проста, залишилося тільки намацати її. Побачити її в одному з сотень вікон. Розпізнати в струменях фонтанів. Так Ньютон чекає на своє яблуко. Так Архімед наповнює ванну. Так Менделєєв готується до сну. 

Іванка купила пляшку води й, не знайшовши вільної лавки, вибрала безпечний від екстравертів шматочок газону, вмостилася по-турецьки й вийняла ноутбук. 

Едем раптом згадав епізод із життя Віктора Шевченка: розмова в гостях у Гуру — той був ще живий і повний сил. Господар дому сидів біля краю басейну, звісивши ноги, грівся на сонці й спостерігав за внуками, що бавилися у воді. 

Шевченко прийшов до Гуру за порадою. Той вислухав його, потім мовчки простягнув порожню пляшку і спитав: 

— Що таке гроші? 

— Можливості, — Шевченко ніяк не міг утямити, що особливого в цій пляшці з-під води. 

— Ще варіант? 

— Відповідальність. 

— Ще варіант? 

Шевченко стенув плечима. 

— Свобода. 

Тепер Гуру забрав у нього пляшку. 

— Усі відповіді були правильними, — сказав він. — Гроші — це порожня пляшка. І тобі вирішувати, чим її наповнювати: водою, ромом чи бензином. Якщо ти вважаєш, що гроші — це можливості, отже, так воно і є. Якщо сприймаєш гроші як відповідальність, отже, вони справді тебе зобов’язують. Якщо ж твоя пляшка по вінця наповнена свободою, це означає, що ти накопичуєш гроші, щоб розірвати свої ланцюги. 

Едем опустив очі — він нарешті зрозумів. Яблуко впало, вода вихлюпнулася через край ванни, хімічні елементи вишикувалися в ряд. 

Едем стояв у центрі відповіді. 

Тіло раптом стало легким. Едем міг підстрибнути й приземлитися на даху будь-якої висотки. 

Він підійшов до Іванки, забрав у неї пляшку й подивився крізь пластик на будівлі. 

— Щодо сьогоднішнього запрошення на аукціон. Напиши їм: я буду, — сказав він. — Я маю намір купити «Три кити». 

Іванка заходилася строчити повідомлення в ноутбуку. 

— Початкова ціна «Трьох китів» — сто п’ятдесят мільйонів. Ринкова вартість — на сотню мільйонів більше. Впродовж аукціону може піднятися до трьохсот. Більше — навряд чи, — сказала вона те, що Едем уже й так знав. — Однак є один важливий нюанс. Жодної розстрочки. Продавець квапиться, хоче продати тут і зараз. Може виграти не той, хто запропонує більше, а той, хто готовий закрити угоду швидше. І це єдине, що може нам допомогти. Ну хіба ще, якщо ми виявимося єдиними учасниками аукціону. 

Едем присів поруч із нею. 

— Чому ми не можемо торгуватися? 

Іванка витріщилася на нього. 

— Максимум, який ми можемо дістати тут і зараз, — це сто п’ятдесят мільйонів. Якщо ви, звісно, не хочете зруйнувати власну імперію, — пояснила вона йому, як дитині. — Якщо ж більше, то тільки із залученням інвесторів. 

Ні, руйнувати чужу бізнес-імперію аж ніяк не входило в плани Едема. Треба було діяти так, щоб, повернувшись завтра у своє тіло, Віктор Шевченко не відмовився від «своїх» планів. 

— З’ясуй усе про конкурентів. А я поки що позакриваю деякі борги. 

«Починаєш хотіти речей, які не продаються», — так відповів Едем хлопцеві, що із тисячі можливих запитань мільярдерові поставив саме це. Спитав не про секрет успіху, не про правила життя, а про межі бажань. Що ж, не треба бути багатієм, аби зрозуміти: людським бажанням немає меж. 

Про це розмірковував Едем, заходячи в розмальований зеленим графіті під’їзд. Іронія була в тім, що він ішов запропонувати гроші. 

Затойчі випереджав боса на чотири сходинки. Будинок був п’ятиповерховий, тому ліфта тут не передбачалося. 

— Праворуч, — зорієнтував Едем, коли вони піднялися на третій. Номера квартири він не пам’ятав, зате в пам’яті лишився дверний дзвінок у вигляді дерев’яної шпаківні — зовнішня ілюстрація сімейної ідилії. 

Едем хотів залишити Затойчі в машині, але потім вирішив, що його супровід буде корисним: поруч із охоронцем він не дозволить собі нерішучості й не замре з рукою, простягнутою до дзвінка. 

«Може, її немає вдома», — малодушно сяйнула надія, коли переливчаста мелодія розколола тишу. Десь одразу відгукнувся собака. 

Клацнув замок. Вона була вдома. Наталя Фростова, дружина Олега — клієнта, якого Едем не зумів зберегти. 

Вдова. 

Розтягнута чорна кофтина підкреслювала блідість обличчя, а мішки під очима здавалися темнішими, ніж були насправді. Не кажучи ні слова, вона пішла в кухню, залишивши відчинені двері як запрошення. Едем відправив Затойчі назад у машину й зайшов усередину. 

У скромній квартирці, де Олег мешкав з дружиною та донькою, Едем бував двічі й обидва рази проводив час на кухні. Тепер, здавалося, чогось тут бракувало. Наче й меблі на старих місцях, і той самий вичищений до блиску чайник на плиті, і цибулина в склянці на підвіконні, і набухла в одному з кутків штукатурка… Так ти заходиш додому після зламу і, намагаючись відповісти на запитання поліціянта, що зникло, знаходиш білі плями у звичній картині, але не пригадуєш, чим вони були заповнені. 

Наталя прибрала пасмо з чола, розлила в чашки ще гарячий чай — гість зайшов вчасно — і підсунула цукорницю й тарілку з печивом. 

— Завтра в одинадцять на Лісовому кладовищі. Ви прийдете? — спитала вона людину, яку бачила вперше. — У нього було небагато друзів, але в кожному з них він був упевнений. 

— Я прийшов сьогодні, — відповів Едем. 

Наталя кивнула, і пасмо знов упало їй на очі. Едем роздивлявся шпалери й не торкався до чаю. Мовчанка здавалася найкращим виявом співчуття. 

Нарешті він зглитнув, витяг із кишені товстий конверт і поклав на стіл. 

— Займетеся, коли матимете час, — Едем торкнувся конверта. — Тут дарча на нову квартиру — вам там буде краще, візитка юриста, який її оформлював, і документи на 250 тисяч доларів. Вони лежатимуть у моєму трастовому