Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Я стенула плечима:

— Здається, так і є.

— До того ж продавці артефактів ненавидять сторонніх осіб. Ладні знищити будь-кого, хто пхає носа до їхнього проса.

— Про це я теж чула.

— І про Вінкменів також не забувай. — провадив далі Джордж. — Леопольд з Аделаїдою свого часу заприсягнись роздерти нас на шматки. Це все одно, що до осиного гнізда залізти.

— Так, Люсі, невдалий у тебе задум, — мовив Локвуд, позіхнувши на своєму стільці. — Самогубство, та й годі. Принаймні, якщо ти діятимеш сама-одна.

І він усміхнувся мені.

Разом з його усмішкою мене знов огорнуло тепло, а тоді я побачила, що Джордж зняв свої окуляри й протирає їх краєм піжамної куртки. З того, як він протирає їх, я зрозуміла, що Джордж схвильований, хоч уважно я й не придивлялась — не хотіла бачити оголеної частини його рожевого, наче в поросяти, черевця.

— Нічого не вийде, Локвуде, — нарешті сказав він. — Це неможливо.

— Можливо чи неможливо, а спробувати варто, — відповів Локвуд. замкнувши руки на потилиці й дивлячись у стелю. — Про таку чудову нагоду ми могли хіба що мріяти.

— Ми?.. — тихо перепитала я. — Ні. що ти, не треба робити дурниць... Я просто... насправді я тільки хочу...

— Знаю я. чого ти хочеш, — обірвав мене Джордж. — Повернути собі свій череп.

Я вирячилась на нього.

— Давай уже. признавайся. Це все через отой череп. Ти сумуєш за ним. А Вінкмени — це для тебе не головне.

— Так. я справді сумую за ним, — усміхнулась я. — Ні, не тому. що мені більш нема з ким поговорити, а просто... Я хочу повернути його, бо він багато для мене значить.

— Хто? Отой старий гнилий череп?

— Так.

— З усіма його мерзенними звичками? — Джордж постукав дужкою окулярів по гудзику на животі, а тоді начепив їх на ніс. — Неймовірно!

— Ти ж сам знаєш, який це рідкісний привид, — заперечила я. — Інші духи якщо й можуть спілкуватися, то лише 3*ривками слів. А череп не такий, і я... не хочу втрачати зв’язок із ним. Тому й намагаюсь знайти якийсь можливий шлях... Можу, звичайно, спробувати й сама, та якщо агенція «Локвуд і К°» готова допомогти мені, то я буду щиро вдячна. Тож останнє слово за вами.

Зо дві хвилини ми посиділи мовчки.

— Джордже. — запитав нарешті Локвуд, — скільки в нас зараз справ?

— Небагато. Скільки саме, можна запитати в ГЬллі. Цього ранку, можливо, прийде новий замовник — отой, пам’ятаєш, із села. До речі, нам перед цією зустріччю годилося б поспати.

Локвуд повільно кинув:

— Гаразд, Люсі. Можемо піти з тобою й подивитися на той аукціон. І не лише заради черепа, хоч я бачу, який він дорогий тобі. Радше через те, що ті люди намагалися зробити з тобою... — він куснув вафлю, прожував і додав: — Хоч тут, правду кажучи, ти для нас скоріше замовниця, ніж колега. Ти на це згодна?

Він поглянув на мене, і я помітила в його очах знайомий блиск — той самий, з яким він завжди чекав на майбутню пригоду. Джордж скрушно, з зітханням хитав головою, та вогник в його очах я побачила так само. Дивна річ, але тепер, ставши їхньою замовницею, я почувалася набагато краще. Так легко з ними мені ще не було відтоді, як я звільнилася з агенції.

— Згодна, — щиро відповіла я. — Дякую, Локвуде. Дякую, Джордже. А тепер... скільки я вам буду винна?

Локвуд підняв руку:

— Ти нічого не винна. Вважаймо, що ми про все домовились. А тепер, якщо ти не забула дорогу на горище, до своєї кімнати, лягаймо спати.

Цього ранку я спала як убита, а коли прокинулась, ніяк не могла зрозуміти, де я й що зі мною. Наче той водолаз, що тільки-но виринув на поверхню, я лежала й роздивлялася на свою давню милу кімнатку на горищі, осяяну вранішнім сонцем. Коли ж я нарешті сіла і озирнулась, мені здалося, що я й досі працюю в агенції «Локвуд і К°», а все, що сталось зі мною в останні місяці, було лише плутаним, похмурим сном. Аж тут я помітила Джорджеві шкарпетки, що сонними зміями звисали з підвіконня, побачила під ліжком купу його одягу, схожу на моторошний надмогильний камінь, — і все знову’ стало на свої місця.

Я незграбно прийняла душ у тісній ванній кімнаті, висунувши забинтовану ліву руку за шторку, щоб не намочити пов'язку. Далі повернулась нагору й одяглась. На превелике щастя, я знайшла біля дверей свою білизну та одяг — їх було випрано, випрасувано й складено акуратним стосиком. Я, вочевидь, залишила тут ці речі чотири місяці тому, коли поспіхом покидала будинок. За цей час хтось — радше за все, Голлі, — старанно виправ їх. Урешті з учорашнього вбрання мені довелось надягти лише спідницю; все інше на мені було свіженьке, чистеньке, й це, правду кажучи, вельми поліпшувало настрій.

Коли я одягалась, моє тіло здалось мені незвично кволим, ніби я щойно перенесла лихоманку. Я вийшла за двері й поволі зійшла на майданчик другого поверху. Стіни тут досі були прикрашені чудернацькими штучками з кісток, мушель і пір’я: то були амулети для вигнання духів та інші східні цікавинки, багато років тому привезені до Англії зниклими батьками Локвуда. Ліворуч видніли замкнені, як завжди, двері кімнати його сестри — кімнати, де вона загинула. Коротко кажучи, все було як раніше, та мені здавалось, ніби я бачу це вперше. Заборонена кімната, нещасливі спогади... Як сильно відчувалось у цьому будинку минуле, і як міцно воно тримало в своїх пазурах бідолаху Локвуда!

З вітальні поверхом нижче лунали голоси. Був уже пізній ранок, і бесіда з новим клієнтом, напевно, тривала давно. Я вирішила не заважати їм, тихенько зійшла вниз і промайнула на кухню.

В нижній частині сходів є одна дуже рипуча дощечка. На цьому місці колись померла людина, й Джордж завжди стверджував, що це рипіння (яке, присягався він, з’явилось лише по смерті тієї людини) слід вважати привидом, тільки дуже слабким. А як на мене, то була звичайнісінька сходинка. Сьогодні я геть забула про неї і все-таки наступила.

Двері вітальні були відчинені. Тільки-но дощечка рипнула, розмова