Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Це ти, Люсі? — обізвався Локвуд. — Ходи-но до нас! Ми торт їмо.

Зніяковівши, я зазирнула до кімнати. Так. усі вони були тут і сиділи у вранішньому сонячному промінні довкола низенького столика для кави: Локвуд, Джордж, Голлі — і з ними ще якийсь незнайомий хлопчина. А на столі височів розкішний торт у цукровій поливі, рожево-жовтий, наче світанок на картині митця-модерніста. Оце так постаралися заради клієнта! ГЬллі саме розливала чай.

Джордж поглянув на мене:

—Ти диви! Ще одно наша клієнтка! Просто навала, та й годі. Ану, пошукаймо під канапою, може, там ще якийсь клієнт причаївся? І за портьєрами — теж!

— Пробачте, — холодно відповіла я. — Я не хотіла заважати вам... ГЬллі, привіт.

ІЬллі поставила чайник на місце й поглянула на мене зі співчуттям. Раніше такті погляд насторожив би мене, бо віддавав би зверхністю й лицемірством. Проте зараз я нітрохи не стривожилась, навпаки, радше зраділа.

— Привіт. Люсі! — відповіла вона. — Я така рада тебе бачити! —Аж тут вона помітила мою забинтовану руку й насупилась. — Ой. .лишенько, що в тебе з рукою?

— Дурниця. Подряпина.

— Я про пов'язку! Такої неоковирної «медичної допомоги» я ще не бачила. Локвуде. Джордже! Скільки бинтів ви змарнували на неї? Дивно, що Люсі з такою пов’язкою взагалі протислась у двері!

Локвуда її слова помітно зачепили:

— Пов'язка — як пов'язка. Особливо, якщо її робили о другій годині ночі. Принаймні надійна. Може, ти потім сама її зміниш... А поки що. Люсі, ходи до нас. Ти прийшла дуже вчасно. Сідай сюди. Знайомся, це Денні Скіннер, він прийшов спитати в нас поради.

— Дякую. — відповіла я. — Зі мною все гаразд, тож я вам краще не заважатиму. Побачимося згодом, коли ви закінчите.

— Ні. без твоїх мудрих порад нам не обійтись, — усміхнувся Локвуд. — Сподіваюсь, ти приділиш нам трохи свого вільного часу? Голлі, налий-но ще чашку чаю. Джордже, відріж для Люсі шматочок торта... А тепер можна й починати.

Врешті-решт, чому б мені й не посидіти з ними? Все ж таки це краще, ніж сидіти самій на кухні й тупитись у Джор-джеву малу. Та й шматком торта поснідати буде смачніше, ніж гамбургером чи тайською локшиною, якими я зазвичай смакувала вдома. Одне слово, я майже без вагання підійшла до столу, сіла на своє звичне місце і лише тепер по-справжньому розгледіла другого за нинішній ранок Локвудового клієнта. Найприкметнішою його рисою було не скуйовджене волосся, й не брудне потріпане вбрання, і навіть не слід від ектоплазми на куртці, схожий на застиглий язик полум’я. І те, що сидів він прямо, дивився на нас переляканими очима й нервово потирав правою долонею стиснуту в кулак ліву руку, було не головне. Такі риси трапляються в наших клієнтів майже щоразу. Ні, в ньому нас вразило дещо інше...

Що саме? Його вік.

Денні Скіннер не був дорослим. Він був дитиною — хлопчиною років десяти.

Саме це й видавалось найдивовижнішим.

«Діти бачать привидів, а дорослі скаржаться на них.— пригадались мені давні Джорджеві слова. Як він тоді зауважив, є кілька незмінних правил, пов’язаних із Проблемою, й це — так зване Третє правило Джорджа Кабінса — одне з найбільш очевидних. Як співробітники психологічної агенції, ми добре знаємо, що найцінніші свідчення нам надають здебільшого діти, а стукають у наші двері тільки дорослі, бо саме в дорослих є гроші, щоб наймати нас. А ще — замість того, щоб просити допомоги, — діти часто самі б’ються з привидами (й гинуть у цих битвах) як екстрасенси, члени загонів Нічної варти чи навіть агенти.

Та сьогодні нашим клієнтом був десятирічний хлопчина. Він сидів у нас на канапі. Сам-один.

Щоправда, не зовсім сам-один. З одного боку біля нього була Голлі з чашкою чаю, а з другого — Джордж із добрячим шматком торта на тарілочці. Якби на канапі було досить місця, я теж приєдналася б до них — поправила б хлопчині подушки чи погладила по голові. Денні Скіннер здавався кволим, та водночас у ньому відчувалися рішуча вдача й сміливість — це викликало співчуття, повагу й нітрохи не дратувало. У світі, де дитина не має права бути безпорадною, де більшість із нас — дітей та підлітків — постійно ризикують своїм життям, досягти такої душевної рівноваги, як у Денні, вкрай важко.

Зовні він помітно скидався на симпатичного малого воло-цюжку — бліда шкіра, величезні блискучі очі й здоровенні вуха, що могли б нести його вперед, як вітрила. Його світло-каштанове волосся було нерівно підстрижене, а светр на ньому — більший десь на чотири розміри, тож голова й тоненька шийка стирчали звідти, наче в журавлика. Погляд хлопчини просто-таки обеззброював нас. Якби мені довелось вибирати, іцо викинути з повітряної кулі під час аварії: чи Денні, чи цілий кошик якнайчарівніших цуценят. — то будьте певні, що на землю полетів би саме цей кошик.

Джордж із ГЬллі трохи відсунулись від малого. Денні, навантажений чайною чашкою й тарілочкою з тортом, оглядався на всі боки, моргаючи своїми виряченими очима.

— Що ж... е-е... пане Скіннере, починаймо, — озвався нарешті Локвуд. піднявши руку. — Я — Ентоні Локвуд. а це мої друзі. Чим ми можемо стати вам у пригоді?

ГЬлос у Денні Скіннера виявився напрочуд гучний і глибокий:

— Чи одержали ви мого листа, сер?

— Так. одержав. Щось ніби про... — Локвуд пробіг очима пожмаканий аркуші. — Про закляте село, як я зрозумів?

— Саме так. Олдбері-Касл. Я сподівався, що ви зможете приїхати й поглянути самі, що там до чого.

—То село називається Олдбері-Касл? Дякую. А де це воно?

— У Гемпширі. сер. ГЬдина дороги потягом на південний захід від Ватерлоо, а далі ще миля на схід дорогою Олдбері-Вей. Саутгемптонський потяг відходить пів на другу, тож ви ще встигнете на нього, — хлопчина поправив свою брудну куртку й додав: — Не хвилюйтеся, спати під парканом вам не доведеться. Там у готелі «Захід сонця» є кілька цілком пристойних кімнат.

Локвуд розтулив вуста, помовчав і знову стулив їх. Потім кахикнув і відповів:

— Е-е... не поспішайте, будь ласка, пане Скіннере. Ми ще не прийняли й навіть не обговорили ваше замовлення.

— О. я певен, що ви візьметесь до цієї справи, коли дізнаєтесь про неї більше, — зауважив хлопчина, гучно відсьорбнувши з чашки. — Я просто хочу заощадити ваш час. А розповім про