Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Правду кажучи, дотепер я й не згадувала про наші непрості стосунки з Джорджем. Поки Джордж перев'язував мені рану й слухав мою історію, він не висловлював нічого, крім співчуття й турботи. Проте зараз, коли він похмуро дивився на мене й вагався з відповіддю, я пригадала, як він нещодавно сердився на мене і якого болю я завдала йому своїм звільненням. Та врешті його обличчя проясніло.

— Звичайно. — промовив він. — Нехай поживе.

Мене зненацька обдало жаром — чи то від чаю з печивом, чи від несподіваної вдячності.

— Дякую. — прошепотіла я.

— З нею мені буде легше, ніж із ГЬллі, коли вона залишається в нас ночувати. — провадив Джордж. — Тоді мені доводиться мити за собою ванну, щоб там випадково не залишилося мого волосся чи бруду. З нашою старою Люсі все по-іншому. Її такі дрібниці не обходять.

Локвуд тим часом дістав пластикову пляшку й виставив на стіл склянки:

— Завжди ти бурчиш через ГЬллі, Джордже. Минулої ночі, скажімо, вона ні на що не скаржилась... Хочеш помаранчевого соку, Люсі? Твій улюблений, з м’якоттю.

—Люсіжнелюбитьсікіз м’якоттю, — заперечив Джордж. — Хіба ти забув?

— Так. твоя правда. Бо шматочки м’якоті застрягають між зубами.

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, що моя вд ячність дещо розвіялась.

—Так, я вип’ю соку... То Голлі вчора ночувала у вас?

— А я завжди люблю пити такий сік крізь зуби, — додав Локвуд. — Проціджуєш собі м’якоть і уявляєш, ніби ти кит. Кити так проціджують морську воду... — Він позирнув на мене й перепитав: — Що ти сказала?

— Голлі. Вона тепер ночує у вас?

— Не завжди. Залежить від того, яка випаде ніч... Хочеш вафель, Джордже?

— Так, будь ласка. Я зголоднів.

— А ти, Люсі?

— Що? Так... трохи з’їм. І часто вона тут ночує?

— Дивно, чому це так хвилює агента вільної практики, — зауважив Локвуд, вмикаючи тостер. — Якщо тобі цікаво, то в твоїй колишній кімнаті вона не спить. — І він, фальшиво насвистуючи якусь пісеньку, заходився розливати сік.

— Ні? А де ж тоді...

— До твоєї колишньої кімнати я переніс більшу частину свого одягу, — пояснив Джордж. — У мене в кімнаті накопичилося стільки книжок та приладів, що там не помістяться навіть найвужчі з моїх шортів. А в тебе на горищі достатньо місця. Якби ми знали, що ти знову з’явишся, то не чіпали б твоєї кімнати... Проте переночувати там цілком можна й зараз.

— Дякую... Дуже ласкаво з твого боку.

— Прошу. Постараюсь не розбудити тебе, коли прийду вранці по одяг.

За кілька хвилин були готові вафлі, й ми взялися до них. запиваючи їх помаранчевим соком (байдуже, з м’якоттю чи без м’якоті). Я оглянула кухню—тут усе було чистісінько. Це, звичайно, постаралася ГЬллі: я добре пам’ятала, як вона давала бій тутешньому безладу. Єдиною новою річчю, яку я помітила, була дошка з коркового дерева, підвішена до бічної стінки шафи біля сходів. До дошки була пришпилена мала південно-східної Англії — Лондон із сусідніми графствами. Від центральної точки — десь на південний схід від столиці — розходились концентричними овалами кольорові кнопки. Що то за кнопки, я не мала й гадки, проте була певна, що це Джорджева робота.

Аж нарешті Локвуд відсунув порожню тарілку й сказав:

—А тепер час поміркувати. Те, що ти розповіла нам, Люсі, має якнайважливіше значення. ДЕПРІК певен, що всі Джерела, привезені до Клеркенвела, знищують. Проте насправді частина їх — можливо, навіть більша частина, — зберігається й потрапляє на чорний ринок. Світом поширюються вкрай небезпечні речі. Візьмімо хоча б оту банку з людськими зубами з будинку Гаїті. Ми були певні, що її спокійненько спалили в печі, а що насправді? Тепер ми цього просто не знаємо.

Я здригнулася зі страху, подумавши, що до нас може повернутися той моторошний привид людожера.

— А хто прийняв ту банку, коли ви відвезли її до крематорію? — запитала я. — Чи не Мейлер?

— Ні, — відповів Локвуд. — Парубійко на прізвище Крісті. Зовні ніби чесний, але хтозна...

— Ото буде штука, якщо ця справа закрутиться знову, — заважив Джордж. — Ти. мабуть, не чула про це Люсі, але Пенелопа Фіттес дуже високо оцінила нашу роботу в Ілінґу. І хоче знову зустрітися з нами. Я думаю, що йдеться про нове завдання, а Локвуд сподівається, що нам дадуть медалі...

— А може, те й те відразу, — підморгнув мені Локвуд. — Якщо їй так сподобалась наша робота, то уяви, як вона зрадіє, коли ми викриємо це шахрайство з чорним ринком! Підаю, що тут замішані наші давні друзяки Вінкмени. Вони — серце цього павутиння, то безперечно,

— Постривай-но. Що значить «ми викриємо це шахрайство»? —перервав його Джордж. — Викривати — це не наша справа. Нам треба лише повідомити про це інспектора Барнса.

—До Барнса ми. звичайно, можемо звернутись, — протяг нудним голосом Локвуд. — Якщо хочемо, щоб ДЕПРІК усе зіпсував. Чи забрав собі всю славу. Чи й те, й друге разом.

Тепер настала моя черга. Я давно вже хотіла озватись, та ніяк не могла придумати, з чого розпочати. Локвудів інтерес до чорного ринку підказав це мені.

— Учора я зустріла Фло, — сказала я. — Вона розповіла мені, що в Лондоні з’явився новий покупець, ладний щедро платити за найкращі Джерела. І Вінкмени щосили намагаються догодити цьому чолов’язі. Ще Фло згадувала, що зараз ночами влаштовуються таємні аукціони, куди приходять продавці артефактів з усього міста. І я знаю, що саме туди потрапив Мейлерів крам, бо Фло на власні очі бачила там оту муміфіковану голову, про яку я вже говорила вам...

Я помовчала, спостерігаючи за хлопцями. Локвуд кивнув і легенько всміхнувся, тож я зрозуміла, що він такої самої думки, як і я. Прочитати ж будь-що на Джорджевому обличчі було, як завжди, неможливо.

— Є в мене ідея, — ніби мимохідь додала я. — Пробратись якимось чином на черговий аукціон. Поглянути, як усе це триває, і, якщо пощастить, з’ясувати, що ж то за новий покупець.

Локвуд замислено втупився у стелю, чухаючи собі підборіддя.

— Лише через Фло, — нарешті сказав він. — Потрапити туди ти зможеш лише через Фло. Але це вкрай небезпечний задум, Люсі.

— Дуже небезпечний, — підхопив Джордж. — Ці бандити вже