Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Я ж простісінько стояла й не знала, що мені сказати.

— Люсі?

Цієї ночі я не спала взагалі, та й минулої змогла заснути •тільки ненадовго. За останні кілька годин мені випало зіткнутись із трьома вбивцями й свіжим привидом тільки-но вбитої людини. Я була поранена ножем, що його кинув переслідувач. Скільки в мене з’явилось подряпин та синців, важко навіть порахувати. А їла я востаннє... і не пригадаю, коли. Леґінси на моїх ногах були подерті. Я змерзла, натомилась і ледве стояла на ногах. До того ж від моєї куртки страшенно смерділо. Ось такою я стояла на дверях будинку Локвуда цієї глупої ночі.

—Локвуде...

Він був уже поруч—обняв мене однією рукою, коли я хитнулась, і повів до дверей, до світла й тепла, без упину говорячи:

— Люсі, що сталось? Ти вся тремтиш! Ходімо, ходімо всередину!

Мене огорнули знайомі запахи будинку на Портленд-Роу— заліза, солі, шкіряних курток і ще химерний присмак пороху та плісняви, який линув від розставлених по полицях масок, горщиків та інших східних цікавинок, зібраних колись в експедиціях Локвудовими батьками. Невідомо з якої причини мені перехопило горло. Проте дозволити собі заплакати я не могла. Я кілька разів моргнула, проганяючи сльози, поки Локвуд замикав за моєю спиною двері й ставив рапіру назад, до підставки для парасольок. Потім він знов обняв мене однією рукою й повів далі.

— Пробач, що так пізно потурбувала тебе, — промовила я.

— Що ти! Навіть не думай! Ти така зморена, що ледве язиком ворушиш. Ходімо краще до кухні.

На кухні я аж заплющила очі від яскравого, чистого світла. Тут усе було як раніше — пакунки з чипсами й вівсянкою, солянки, чашки, чайники. Побачила я й знайому побиту міллю подушку на Джорджевому стільці, й «скатертину мислення» — свіжу, з незнайомими мені карлючками та малюнками. Мені знову залоскотало в очах, однак Локвуд цього не помітив—він саме щось говорив мені, підставляючи стільця. Коли я сіла, він побачив мій лівий рукав і засохлу цівку крові на зап’ястку. Його обличчя відразу посерйознішало:

— Що це?

— Нічого. Проста подряпина.

Він став біля мене на коліна, стяг з мене своїми спритними довгими пальцями рукав, оголивши рану, й пильно поглянув мені в очі:

— Це рана від ножа, Люсі. Хто?.. — він підхопився. — Гаразд, розкажеш усе потім. Зараз я покличу Джорджа, й він перев’яже рану. Більше нічим не переймайся. Тут ти в безпеці.

— Дякую, я знаю. Тому й прийшла сюди.

— Хочеш чаю?

— Так, дякую. Ні, ні, я сама...

— Навіть і не думай. Сиди спокійно. Джордж тепер спить із навушниками, щоб не будити самого себе хропінням. Піду й приведу його.

Агенція «Локвуд і К ’ »

—Якщо тебе довго не буде, — відповіла я, — то я допоможу тобі. Хоча... мабуть, ні.

Він усміхнувся, стиснув по-дружньому мені плече й стрімко вийшов із кухні в своєму халаті. Я сиділа, огорнута теплом, і чи то задрімала, чи Локвуд так хутко повернувся, та мені здалося, що не минуло й секунди, як він уже з'явився разом з Джорджем — блідим, у мішкуватій піжамі, з аптечкою під пахвою.

Минало трохи часу, й переді мною вже стояли чатттка з гарячим чаєм і тарілочка з печивом. Розкрита аптечка лежала на столі разом із закривавленими ватними тампонами. Локвуд із Джорджем разом промили й перев’язали мені рану, хоча з бинтами, здається, перестарались—рука в мене тепер була, наче в мумії, що встала з саркофага. Почувалась я вже помітно краще. Поки хлопці працювали — Локвуд заварював чай. а Джордж порався з печивом, — я розповіла їм про все. що сталося. Вони слухали мене, не перебиваючи. Закінчивши розповідь, я вмочила коржик у чашку з чаєм, і всі ми кілька хвилин помовчали.

— Цей шмаркач Гарольд Мейлер... — промовив нарешті Джордж. — Неймовірно. Хто б сподівався?

— Про мертвих, як відомо, поганого не кажуть, — зауважив Локвуд. —Хоча мені цей пацючок ніколи не подобався. Надто багато й гучно сміявся, і взагалі...

— Це ще не означає, що він заслуговував на смерть, — зазначила я.

— Ні, звісно ж, ні... Але чому він умер? Чи то пак, чому його вбили? Тут є лише дві версії: чи він здуру розповів убивцям про тебе, чи вони самі провідали, що він збирається поділитись із тобою відомостями. Будь-що вони вирішили усунути цю проблему...—Локвуд хутко позирнув на мене, поки я сиділа, втупившись у стіл. — Сподіваюсь, ти не вважаєш себе винною в його смерті, Люсі. Жодної твоєї провини тут немає — ти повинна це розуміти. Мейлер сам вирішив зв'язатись із цими людьми. Те, що ти викрила його, не означає, що ти стала причиною його вбивства.

Усе це, безперечно, було саме так, проте мені від того спокійніше не ставало.

— Ставши привидом, він міг би вбити мене своїм дотиком, — спокійно сказала я. —Тоді, на церковному дворі, він стояв біля мене, але ж не зробив цього. Просто відплив собі назад.

— Так, тут він порядно вчинив, — помовчавши, зауважив Локвуд. — Принаймні чесно.

— А що він тобі сказав? — перепитав Джордж. — Про якесь «місце крові»... Що ти сама про це думаєш?

Я зітхнула:

— Нічого не можу сказати. Можливо, я взагалі не розчула як слід. Він там багато чого набалакав, але я нічогісінько не розібрала. Щоправда, його теж можна зрозуміти — за таких обставин...

Справді-бо, мало хто розмовлятиме до ладу, коли його тільки-но вбили. Я пригадала мертве Гарольдове тіло, що заклякло на лаві біля церкви. Напевно, воно досі там, серед темряви й холоду...

Я спробувала зосередитись на чомусь іншому:

— Локвуде! Як ти гадаєш, інші приймальники з Клеркен-вела теж можуть бути замішані в таких крадіжках?

Локвуд стенув плечима:

— Я не здивуюсь, якщо вони всі там у цьому замішані. Справа серйозна, гроші там крутяться грубі, тож ці люди й хочуть, щоб ти замовкла навік, Люсі. Іти додому тобі, зрозуміло, не можна. Вони чудово знають, де ти живеш.

Я кахикнула, туплячись і далі в стіл, і відповіла:

— Так, знаю. Сьогодні я сподівалась переночувати луг. Лише сьогодні. А завтра...

— Ніяких «завтра», — перервав мене Локвуд, підхопився зі стільця й попрямував до холодильника. — Додому тобі йти не можна. Принаймні доти, доки ми не знайдемо цих убивць

і не покінчимо з ними.