Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

крик. Зупинившись і озирнувшись, я побачила свого переслідувача, який тільки-но видряпався на дах оранжереї. Він був більший за мене і, звичайно, набагато важчий. Бігти дахом так, як я, він не міг, тож пробирався ним майже навпочіпки, човгаючи ногами. Він скидався на товстого хлопчиська, що сидить верхи на невидимому карусельному конику.

Я дочекалась, поки він дістанеться до середини даху, а тоді витягла з кишеньки на поясі каністру з магнієм.

Трощити чужі оранжереї — погана річ, проте зараз вибору в мене не було.

Кинута мною каністра вдарилась об дах оранжереї прямісінько перед чоловіком, засліпила його своїм мертвотно-білим сяйвом і засипала розжареними залізними стружками. Чоловік скрикнув, заточився, намагаючись затулити обличчя руками, а скляний дах тим часом тріснув і завалився під ним. Разом з друзками скла мій переслідувач, огорнутий сріблястим димом, зник у глибині оранжереї.

Об цегляну стіну над моєю головою щось ударилось, а потім об асфальт двору брязнув ніж. Той упертий переслідувач із садка все-таки продерся крізь живопліт і зараз наближався до мене.

Скрутивши йому дулю, я пробігла дахом гаража, зіскочила на капот автомобіля, що стояв унизу, з нього — на землю і рушила далі газоном. Я бігла повз якісь будиночки й комори — часом досить-таки гарненькі, тільки от часу милуватись ними в мене не було. За кілька секунд я вже щодуху мчала порожніми вулицями Клеркенвела.

Сповільнити швидкість і трохи відсапнути я дозволила собі лише тоді, коли подолала десь із милю й остаточно загубилась серед вузеньких кривулястих провулків біля вокзалу Сент-Панкрас. Щоправда, зупинитись я не наважилась навіть тут. Лівий рукав моєї куртки просяк кров’ю, рука заніміла. Ніч випала холодна, тому зупинитись, а тим паче сісти — означало загинути від морозу й виснаження. До того ж поки ти на ногах, тобі не лізуть у голову зайві думки. А мені справді не хотілося зараз міркувати про те, що тільки-но сталося зі мною, а про Гарольда Мейлера й поготів.

Я чудово розуміла тільки одне — цієї ночі мені не можна повертатися додому. Люди, які хочуть убити мене, чудово знають, де я живу. Тому до Тутінґа краще буде не потикатись.

Отож я мимоволі звертала бічними вуличками на північ, ближче до центру Лондона. Довгий і болісний шлях вів мене до того єдиного прихистку, де я могла б запевно почуватися в безпеці.

Сподіваюсь, ви вже й самі зрозуміли, що то було за місце.

Так, я прямувала до будинку № 35 на Портленд-Роу.

Від Клеркенвела до Мерілебона лише три милі — ґава й та долетить. — та в обхід я дісталась туди за кілька годин. Я так натомилась, що часто-густо звертала не туди, куди слід, і до того ж намагалася йти не центральними вулицями, а провулками. щоб якомога менше натрапляти на живих людей, бо мерців я не боялась. Кілька разів я бачила вдалині автомобілі — здебільшого фургони агенцій або ДЕПРІК, — і в нинішньому своєму стані не мала довіри ні до кого з них. Не знаю вже чому, та дорогою мені не трапився жоден привид, і це також було до речі, бо коли я врешті дісталась до знайомої вулиці, на мене було страшно поглянути — так мляво пересувала я ноги.

Я пройшла повз крамницю Аріфа на розі, проминула іржавий захисний ліхтар, нишком прокралась повз череду припаркованих біля тротуару автомобілів. Довкола було тихо, темно, всі двері замкнені. Північ уже минула — такої пори жодна людина при здоровому глузді, крім агентів, не вештається по вулицях... Лише наблизившись до будинку № 35 і побачивши його темні вікна, я подумала про те, що Локвуда з командою — й це більш ніж імовірно — зараз може не виявитись удома. Ця думка змусила мене трохи повагатись, чи правильно зробила я, що прийшла сюди, та відступати було вже пізно. Я рішуче попрямувала до хвіртки.

Хвіртка й досі була ветха, розхитана, і на ній висіла та сама табличка:

Я штовхнула хвіртку і обережно рушила стежкою до будинку, ступаючи нерівними плитками. При світлі вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку № 37, я розгледіла блискучу залізну смуту впоперек стежки і стовп із підвішеним до нього дзвоником. Скільки розслідувань починалося для нас із тієї миті, коли серед ночі калатав цей дзвоник! І які різноманітні нам траплялись клієнти: скажімо, сімейний лікар родини Слейнів, який прийшов повідомити, що всі шестеро членів цієї родини загадковим чином зникли зі своїх ліжок... Чи єдиний, хто вижив, з компанії мисливців, що вирушили на полювання в Бромлейський ліс... А як відчайдушно дзвонила до нас небога старого Кроуфорда, коли навздогін за нею мчав Бейсвотерський привид!

Незмінним залишалось тільки одне: цей дзвоник щоразу віщував нам новий клопіт.

Я потяглася до дзвоника, озирнулась на сонну вулицю — і мене зненацька огорнув сумнів: чи не краще буде дочекатися ранку? Тоді мій несподіваний візит видаватиметься хоч трохи пристойнішим. А доти можна буде посидіти, скажімо, на сходах крамниці Арифа чи десь іще...

На щастя, ця безглузда думка хутко покинула мене. Я потребувала допомоги — і до того ж негайної.

Тому я вхопилась за шкіряне калатало й смикнула його.

Джордж колись розповідав мені, що привиди не люблять шуму — особливо від якогось залізного знаряддя. Скажімо, ще стародавні греки відганяли злих духів за допомогою залізних торохтілок та бубнів. Тож я задзеленчала так гучно, що якби на Портленд-Роу й заблукав якийсь Гість, то його ектоплазма від мого калатання мала б тут-таки розвіятись. Мені самій від цього дзвону аж зуби заломило. Він ніби продірявив чорну завісу ночі.

Прокалатавшн так секунд із двадцять, я зупинилась, відчуваючи. що моє власне серце тарабанить у грудях незгірше за дзвоник.

Минула якась хвилина — і. на моє превелике полегшення, зсередини долинули кроки, а потім блідо засвітилось пів-кругле віконце над вхідними дверима. Напевно, це хтось увімкнув кришталеву лампу-череп на журнальному столику в передпокої. Брязнув залізний ланцюжок, рипнув засув. Я трохи позадкувала — краще не стояти надто близько до дверей, бо темна постать серед ночі може кого-небудь і перелякати. надто якщо цим «ким-небудь» виявиться Джордж.

Проте то був не Джордж. а Локвуд. Саме він з’явився на дверях у довгому темному халаті й темно-синій піжамі, з рапірою напоготові. Рапіра була з тих, які завжди стоять у нашому передпокої, в підставці для парасольок. Локвуд був босий, з розкуйовдженим зі сну волоссям. Він пильно придивлявся