Террі Пратчетт - Колір магії

хотів би бути зараз у місті, — застогнав Ринсвінд. — Відчути під ногами тверду землю!

— Цікаво, чи дракони можуть долетіти аж до зірок? — міркував вголос Двоцвіт. — Ото був би клас....

— Навіжений! — підсумував Ринсвінд беззаперечним тоном. Від туриста не чути було ані звуку, тож чарівник витягнув шию, щоб зазирнути йому в обличчя і з жахом побачив, що Двоцвіт дивиться уверх на зірки, що бліднули на небосхилі, з дивакуватою усмішкою на обличчі.

— Навіть не думай собі про таке! — додав Ринсвінд погрозливо.

«Той, кого ти шукаєш, зараз бесідує з вершницею драконів», — сказав дракон.

— Га? — відгукнувся Двоцвіт, не перестаючи видивлятись зірки, що помалу згасали.

— Що? — тут же насторожився Ринсвінд.

— Авжеж, Гран, — сказав Двоцвіт. — Сподіваюсь, ми встигаємо. Пірнай! І без шуму!

Вітер посилювався, доки врешті його не змінила буря — така пронизлива, що прошивала до кісток, і Ринсвінд розплющив очі. Можливо, їх просто відкрило вітром — в усякому разі тепер вони не заплющувалися.

Пласка вершина Вірмберґу раптом виросла над їхніми головами, тривожно захилиталася, а тоді перекинулася на розмиту зелену пляму, що мелькала обабіч них. Крихітні ліси та поля злилися в одну суцільну латку, що так само меркотіла внизу. Щось сріблясте проблиснуло вдалині — ймовірно, то була маленька річка, яка виплюскувалася через край плато. Ринсвінд намагався викинути з голови пов’язаний з цим місцем спомин, але йому, вочевидь, було комфортно серед усіх файлів, що містили життєпис чарівника, — і він не збирався покидати облюбовану територію, затьмарюючи усі інші враження.

— Гадаю, ні, — сказала Лісса.

Гран неквапом взяв кубок із вином. На його обличчі засяяла усмішка від вуха до вуха.

Дракони довкола арени раптом почали ричати. Їхні наїзники поглянули в небо. Тут якась зелена мара блискавкою промайнула повз них, і Гран щез.

Кубок на мить завис у повітрі, потім упав на сходи, розлетівшись на тисячу друзок. І ось тоді з нього виплеснулась одна-єдина крапля.

А все це тому, що в той момент, коли дракон Дев’ятисил акуратно загріб Грана своїми кігтями, їхні біоритми відразу ж синхронізувалися. Оскільки вимір уяви є значно складнішим, ніж виміри часу та простору — котрі існують порівняно недовго, в результаті нерухомий і прямостоячий Гран миттю перетворився на Грана, якого відносило невідомою силою вбік зі швидкістю вісімдесят миль за годину, без жодних негативних наслідків, не враховуючи кількох недопитих ковтків вина. Інший наслідок проявив себе в тому, що Лісса несамовито заверещала і покликала свого дракона. Щойно золотистий звір з’явився перед нею, вона застрибнула на нього верхи, все ще нага, і вихопила самостріл в одного з вартових. Далі її підхопило повітря, а інші наїзники тим часом збиралися в гурт навколо своїх драконів.

Хранитель Традиції, спостерігаючи з-за колони, де він завбачливо сховався від божевільної метушні, в той момент випадково вловив міжвимірні відголоски однієї теорії, що саме визрівала в умі одного з перших психіатрів із сусіднього всесвіту, — можливо, через те, що реальність цих вимірів просочувалась одночасно в обидвох напрямках, і психіатр на мить побачив оголену даму на драконі. Хранитель всміхнувся.

— Б’ємося об заклад, що вона його не наздожене? — прозвучав над його вухом голос Ґрейхи, в якому чути було, як хробаки копошаться у склепах.

Хранитель, заплющивши очі, облизав пересохлі губи.

— Я думав, мій Повелитель наразі вже спочиває у царстві Вічного Сну, — наважився почати він.

— Я — чарівник, — сказав Ґрейха. — Смерть особисто має явитись по мою душу. А Його, хе-хе, схоже, немає поблизу...

— НУ ЩО, ПІШЛИ? — запитав Смерть.

Він був верхи на білому коні, цілком реальному на вигляд — з плоті та кісток, за винятком червоних очей та вогняної пари з ніздрів; простягнувши кістляву руку, він витягнув душу Ґрейхи з в’язкого ефіру, згорнув її до розміру маленької цятки сліпучого світла — і проковтнув.

Тоді Він пришпорив коня, і той помчав крізь повітря, висікаючи копитами іскри.

— Повелителю Ґрейхо! — прошепотів старий Хранитель Традиції, довкола якого сколихнулася реальність.

— То був підлий трюк, — долинув голос чарівника, а швидше слабенький відголосок, що розсіювався у безкінечному чорному просторі.

— Повелителю... на що подібний Смерть? — тремтячи, гукнув старий услід.

— Розкажу, коли сам до кінця зрозумію, — приніс вітер ледь чутну відповідь.

— Так, — промурмотів Хранитель. Раптом похопився. — За білого дня, будь ласка.

— Ви, йолопи, — закричав Гран зі свого місця між вказівними кігтями передніх лап Дев’ятисила.

— Не чути! — загорлав Двоцвіт у відповідь, і його слова одразу ж потонули у свисті штормового вітру. Дракон, входячи у віраж, злегка нахилився на одне крило, і Двоцвіт побачив внизу маленьку іграшкову дзиґу, якою згори здавався могутній Вірмберґ, а також метушню мініатюрних істот, що лаштувалися в погоню. Крила Дев’ятисила били й зневажливо відштовхували повітря. Значно рідше повітря, між іншим. Двоцвіту вже втретє заклало вуха.

Попереду натовпу тих істот він зауважив золотистого дракона. І когось на ньому верхи.

— Гей, з тобою все гаразд? — стривожено запитав Ринсвінд. Йому довелося зробити кілька глибоких, на повні легені, ковтків повітря — яке чомусь стало розрідженим, для того, щоб виштовхнути з горла слова.

— Я міг би бути повелителем, та вам, йолопам, неодмінно треба було прийти і... — Гран задихнувся, коли холодне рідке повітря скувало йому груди, хоч які могутні вони були.

— Шо ся робит з повітрям? — видушив із себе Ринсвінд. Перед його очима замиготіли голубі іскорки.

— Ек, — сказав Двоцвіт і зомлів.

Дракон зник.

Ще кілька секунд усі троє залишались в повітрі — Двоцвіт та чарівник мали особливо кумедний вигляд, сидячи один поперед іншого, охопивши розкинутими ногами щось, чого там не було. А далі те, що на диску відоме як гравітація, оговталося від несподіванки і спрямувало на них свою силу.

У той самий час Ліссин дракон пролітав повз, і Гран важко гепнувся йому на шию. Лісса нахилилася і поцілувала його.

Ця подробиця залишилась поза увагою Ринсвінда, який падав на землю, все ще міцно обхопивши Двоцвіта за пояс. Диск унизу мав вигляд невеличкої круглої карти, пришпиленої до неба. Він, здавалося, застиг на місці, та Ринсвінд знав, що це не так. Світ наближався до нього, як величезний пампух із кремом.

— Отямся! — закричав він поміж реву та стогону вітру. — Дракони! Думай про драконів!

Вони продовжували