Вільям Форд Гібсон - Нейромант

– А та Три-Джейн – у неї гостре обличчя, ніс, наче пташиний дзьоб? – Він мимохіть обвів контур у повітрі. – Темноволоса, молода?

– Мабуть, так. Але вона просто шик, розумієш? Типу, стільки грошей.

Стимулятор врізався в мозок, мов нічний експрес, стовбуром розжареного білого світла нанизав на себе всі Кейсові хребці, злетів від простати до тім’я, засвітив рентгенівськими променями статевого шалу черепні шви. Кожен його зуб дзвенів у своїй комірці, мов окремий камертон, і кожна нота була точна й чиста, як спирт. Кістки під тьмяною обгорткою плоті засяяли хромом, усі суглоби зробилися ідеально рухливими, немовби вкритими плівкою силіконового мастила. У віддраєному начисто черепі вирували піщані бурі, високо й тонко завивали, сікли перешкодами очні яблука – кришталево-прозорі, осяйні, та щось іще тиснуло на них ізсередини…

– Ну ж бо, – сказала вона, беручи його за руку, – ти вже готовий. Ми готові. Там, нагорі, це триватиме до ранку.

То тиснув гнів. Невблаганний гнів експонентно розростався, ширився, пер навздогін бетафенетиламіновій гарячці, підганяв її, виштовхував її на поверхню, мов вулканічна лава, їдка й густа. Кейсів ерегований член був мов зливок свинцю. Обличчя людей в «Імердженсі» – немов намальовані на лялькових головах, біло-рожеві плями ротів ворушилися й ворушилися, слова вилітали з них окремими звуковими бульбашками. Він дивився на Кат і бачив кожну пору на її засмаглій шкірі, очі – пласкі й пусті, мов скляні протези, мертвий блиск металічних тіней на її повіках, залишкові набряки під очима, найнезначнішу асиметрію її грудей і ключиць… щось спалахнуло білим у черепі.

Він різко кинув її руку й, розпихаючи людей, кинувся до виходу.

– Пішов ти в сраку! Брехло довбане! – верещала вона йому навздогін.

Він не чув ніг. Його божевільно хитало, мов на ходулях, несло брукованими тротуарами на Жуля Верна, десь далеко щось ритмічно гупало – його власний пульс у вухах, – і десяток світлових лез одночасно розтинав його череп під усіма можливими кутами.

А тоді він завмер – випростався, притиснув кулаки до стегон, закинув голову. Рот кривився, губи трусилися. Коли він споглядав програшний зодіак Фрісайда, рекламні сузір’я розпливлися голографічним небом, збіглися в центр уздовж чорної небесної осі, немов залишки життя в осерді мертвої дійсності. А тоді розпливлися знов, кожне саме собою й у повній згоді з іншими, і склались у величезний і простий портрет, монохромний, пунктирний – крапки зірок на тлі темного неба. Портрет міс Лінди Лі.

Змусивши себе відвести погляд, опустити очі, він побачив, що всі обличчя на вулиці звернені вгору й туристи здивовано позавмирали. І коли небо згасло, поодинокі схвальні вигуки помандрували вулицею, відлунювалися від терас і балконів із місячного бетону.

Десь у далині пробив годинник – старовинний механізм, привезений із Європи.

Північ.

Він блукав до ранку.

Ефект від стимулятора минув, хромований скелет обростав іржею, плоть тверднула – наркотична плоть перетворювалася на м’ясо дійсності. Він не міг думати. Йому страшенно подобався цей стан – притомності без думок. Він відчував, як перетворюється на все, що бачить: на лавку в парку, на хмарку білих метеликів навколо старовинного ліхтаря, на робота-садівника, фарбованого в діагональні чорні й жовті смуги.

Записаний світанок повз системою Ладо-Ачесона, рожевий і мертвотно-блідий. Кейс змусив себе з’їсти омлет у кав’ярні на Дезидераті, попити води, докурити залишок сигарет. Коли він вийшов на дахову луку «Інтерконтиненталю», там уже було повно людей – вони юрмилися під смугастими парасольками, ретельно поїдали свої ранні сніданки з круасанів і кави. Гнів не минув. Кейс почувався так, наче знайшов у кишені свій гаманець із усіма грішми після того, як його вирубили в темному провулку. Гнів грів його – безіменний гнів ні на кого й ні на що.

Він спустився ліфтом на свій рівень, пошукав у кишені фрісайдівський кредитний чип, що правив за ключ від номера. Сон починав здаватися можливим, ставав чимось, на що Кейс уже був здатен. Здатен улягтися на піщаний мнемолон і провалитися в бездум.

Вони вже чекали на нього в номері, всі троє, і їхнє ідеально біле спортивне вбрання й трафаретна засмага контрастували з шикарними натуральними меблями ручної роботи. Дівчина сиділа на плетеному дивані, поряд із нею на розшитій листям подушці лежав пістолет-автомат.

– Поліція Тьюринга, – сказала вона. – Вас заарештовано.

Частина четверта

Набіг на Стрейлайт

13_

– Генрі-Дорсет Кейс, – назвала вона його повне ім’я й далі – рік і місце народження, єдиний ідентифікаційний номер громадянина Босланти, а також низку імен, серед яких він упізнав свої колишні робочі псевдо.

– Давно чекаєте? – Він оглянув нутрощі торби, розкладені на ліжку, розсортований брудний одяг. Окремо, між джинсами й спідньою білизною, на пісочному мнемолоні лежав сюрикен.

– Де Колодни?

На дивані сиділо двоє чоловіків. Руки схрещені на засмаглих грудях, на шиях однакові золоті ланцюжки.

Кейс зиркнув на них і помітив, що їхня молодість несправжня. Вік видавала загрубіла й зморшкувата шкіра на суглобах пальців, дрібниця, з якою пластична хірургія не впоралася.

– Колодни? Хто це?

– Прізвище з готельних записів. Де вона?

– Та не знаю, – відповів він, підвівся, підійшов до барної стійки й налив собі мінеральної води. – Змахнула кудись.

– Куди ви ходили вночі, Кейсе? – Дівчина взяла з подушки пістолет і поклала руку з ним на стегно, не наводячи дула на Кейса.

– На Жуля Верна. Зайшов у кілька барів, закинувся. А ви?

Коліна здавалися крихкими. Мінералка була тепла й без газу.

– Не впевнений, що ви до кінця розумієте становище, у якому опинилися. – На цих словах чоловік, що сидів зліва, дістав із грудної кишені білої сітчастої сорочки пачку «Житан».

– Вас накрили, містере Кейс. Серед порушень, у яких вас підозрюють, – змова з метою нарощування потужності штучного інтелекту. – Він дістав із тієї ж кишені золотаву запальничку «Данхілл» і стиснув її в долоні. – Чоловіка, якого ви звете Армітіджем, уже затримано.

– Корто?

Чоловікові очі розширилися.

– Так. Звідки ви знаєте, що його так звати? – Міліметровий язичок полум’я показався над запальничкою.

– Не пригадую.

– Пригадаєте, – сказала дівчина.

Їх звали – або, можливо, це були їхні робочі псевдо – Мішель, Ролан і П’єр. П’єр, вирішив Кейс, гратиме злого поліцейського, Ролан ставатиме на бік Кейса, робитиме дрібні поблажки – він знайшов непочату пачку «Єхеюань», коли