Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— Найкраще, що може бути, — сказала бабця Артура, — ніколи не користувалась ліками. Ну майже. Тільки це.

Кухня наповнилась різноманітними аромати сухих трав, коли вона перебирала усі свої тканинні мішечки. Це було так дивно. Вона памʼятала про все, що було всередині без жодного підпису, хоча половина з тих мішечків були з одинакового матеріалу. Я спостерігала за тим, що вона робить і по-доброму дивувалася.  

— Отут ромашка. Це липа. Це бузина…

— Бузок? — я перепитала.

— Ні, — бабуся хрипло засміялась, — бузина це зовсім інакше. 

— Мабуть я справді багато чого не знаю, — я криво посміхнулась, бо чомусь стало дуже соромно.

— Я тобі по трохи відсиплю. Щоб теж мала в себе і коли треба буде, щоб лікувалася.

— Ні-ні, це ж…ваше. Ви це збирали, сушили. А я так просто візьму…

— Дитинко, в мене такого є купа. А ви, молоді, взагалі нічого не знаєте. Он, бузок з бузиною переплутаєш. Хоча і його теж сушать та використовують. Але я щось ніколи не наважувалась.

— Як ваші справи? — в кухню зайшов Артур і я полегшено видихнула, бо мені поряд з його бабусею було дуже ніяково.

— Твоя дівчина зовсім нічого не знає про трави, — бабця почала складати свої мішечки назад.

— І що? Я теж нічого не знаю, хай як ти не намагалась мене навчити.

— І це я тільки трави показала. А в мене ж є ціла тумба настоянок. Соснові шишки, корінь балабану, сироп з подорожника, а ще…

— Так, досить, — Артур зупинив її, — ми зрозуміли. 

Я засміялась просебе, бо було зрозуміло, що бабуся не дуже задоволена, що внук так нагло її перебив. Ми ще перекинулись декількома фразами і пішли надвір, тому що Артур пообіцяв мені прогулянку осіннім лісом. Коли ми тільки зайшли, то в ніс відразу вдарив такий приємний аромат, що його неможливо описати. Навколо була майже тиша, лише поодинокі птахи, що не відлетіли, перескакували з дерева на дерево. 

— Як же тут гарно…— я вдихнула повітря на повні груди.

— Я проводив тут майже весь час в дитинстві. Завжди так тішився, що ліс в нас практично під боком. І ніхто ніколи не хвилювався, що я десь пропаду. Бо завжди знали, де мене шукати.

— А друзі? Ти завжди був сам? 

— Тут наше село не дуже велике. І дітей мого віку, на жаль, не було. Але я не жалівся. Велосипед, палиця і наша собака. Більшого мені не було потрібно. 

— А я все життя прожила в місті. В будинку моїх бабусі та дідуся. Після смерті батьків мене там просто зачинили. Я не бачила нічого, крім підручників, книжок та постійних докорів, що щось зробила не так. Я не ходила до школи, вже університет лише в онлайн форматі. Мене просто боялись випустити надвір.

— Чому? — Артур щиро здивувався.

— Бо…ну… Моїх батьків вбили. І всі боялися, щоб цього не зробили ще й зі мною.

— Мені дуже шкода.

— Та досить вже про це, — я байдуже махнула рукою, — не хочу в такому прекрасному місці говрити про погане. І яка ж я дурепа, що забула свій фотоапарат вдома. Зараз би наробила купу неймовірних кадрів…

Ми продовжували йти вперед і Артур розповідав мені щось, що повʼязувало його з цим лісом. Як з бабусею він ходив збирати жолуді, як зустрів тут мисливців, що відпочивали і дуже налякався, як годував пташок хлібом. Я слухала все це і по-дитячому заздрила. Бо я б теж дуже хотіла такого вільного та веселого життя. Хоча і з батьками час ми проводили дуже цікаво, проте чомусь вони ніколи не водили мене до лісу, лише в парк. Де було зовсім не цікаво. 
Потім дорогою ми з Артуром зустріли білку. Вона зацікавлено до нас підійшла, а чоловік витягнув з кишені декілька горішків. Вона акуратно підходила, хапала їх та несла, мабуть, у своє дупло. А потім поверталась за наступним. Але горішків було небагато, тому білка швидко втратила інтерес.

— Кіро…— раптом заговорив Артур.

— Що таке?

— Ти дуже гарна.

— Дякую. Здається, ти вже це якось казав мені. Чи ні…

— Яка різниця, — він підійшов ближче, тримаючи в руках жовтий кленовий листок.

— Думаю, нам варто вертатися. Ми вже зайшли досить далеко…

— А якщо я навмисно привів тебе сюди? — його голос став тихішим.

— Щоб вбити мене та закопати тут? Щоб ніхто не бачив? — я засміялась, але досить різко замовкла. Тому що після цих слів відразу згадала, хто зараз стоїть переді мною.

— Ну, це…цікаво. Але точно не для того. Просто, щоб нам ніхто не заважав.

Артур підступив ще ближче і важкий ком зʼявився в мене в горлі. Невже я попалась. І просто не вийду живою з цього лісу… Коли він обійняв мене, я трохи напружилась. Але потім його гарячі губи накрили мої. І я розчинилась в цьому поцілунку, скидаючи з себе весь той тягар. Артур був дуже впевнений та вибагливий, деколи мені навіть не вистачало повітря, щоб з такою ж силою відповідати на ці поцілунки. Потім він почав йти і я зробила те саме, поки не вперлась спиною до міцного стовбура. Я вхопилась за комір куртки Артура і міцно стискала його, щоб стримувати свої емоції. Він цілував мене в губи, потім щоки, потім ніжно провівши губами, торкнувся ямочки під вухом. Я просто не могла витримати такої насолоди і відчувала, як моє бажання збільшується. Тільки от біда в тому, що раніше у мене ще жодного разу не було чоловіка. І я не знаю, наскільки правильно є моя реакція. Але те, що поцілунки Артура підіймали в мені жар десь знизу живота, що розходився по всьому тілу, заперечувати було неможливо. Він цілував мою шию, перед тим нахабно розвʼязавши шарф, а я просто дряпала нігтями його куртку, від чого робився смішний звук. Але зрештою я не втрималась та розщіпила замок. І запустила свої пальці під його светр, торкаючись такої на диво ніжної шкіри. В той момент Артур зупинився і я вирішила, що зробила щось не так. Він глянув мені в очі своїм затуманеним поглядом і очима, які зараз були дуже яскраво-зелені. Але потім він торкнувся моєї щоки своєю і пальцями провів по шиї. Важко підібрати слова, щоб описати те, що я відчувала в той момент. Я вирішила теж торкнутись його обличчя. Він часто змінювався, то ідеально поголений, то з невеликою борідкою. Але незмінним залишався лише його шрам під оком.