Брати Капранови - Паперові солдати

— Як Королівна Сніжка. Її теж спочатку намалював художник, а потім уже дівчата захотіли бути такими, як вона.

Антося підняла голову від свого малювання:

— А ти малюєш солдатів, а не королівну.

— Ну звісно. Настане час, і українські солдати підуть в бій, щоб звільнити Україну від ворога. А для того, щоб вони пішли у бій, треба спочатку їх намалювати.

— Ти намалюєш? — Антося, як завжди була допитливою.

— Я намалюю. І ти. І Гнат.

— А дядько Гнат не вміє малювати, — засміялася дівчинка.

— Він навчиться, — пообіцяв Зот.

Устина з бабою Мартою поралися на кухні, готуючи останню вечерю та збираючи посуд і харчі в дорогу. Вони майже не розмовляли між собою, звертаючись тільки за необхідності: «передай», «відійди» чи «принеси».

— Принеси сметани, — сказала баба Марта.

Устина мовчки вийшла з кухні і попрямувала до пивниці, де у прохолоді зберігалися глечики з молоком та сметаною.

Із сутінок виступила сіра постать.

— Устино.

— Грім? — вона відсахнулася. — Ви мене налякали.

Грім дивився на неї з сутінок.

— Я знову порушила конспірацію? — Устина дивилася на нього з викликом.

— Ні...

Провідник був не схожим на себе. Він явно не міг добрати слів, набирав у груди повітря, немовби наважившись на щось, але так й не наважившись, зітхав.

— Ми... ми ідемо сьогодні. Я попрощатися хочу...

— Попрощатися? — здивовано повела бровами Устина. — Зі мною?

— Так, — Грім потупився знічено. — Навряд чи ми ще побачимося.

Це було саме те, про що вона боялася думати, але чому це говорить Грім?

— Ну тоді прощавайте.

Провідник розпрямив праву руку, яку до того тримав за спиною і простягнув її до Устини.

— Ось... — видихнув він.

— Що це? — не зрозуміла Устина. — Квіти?

І справді, суха, завітрена Громова рука тримала букетик квітів — простих, лісових, що можна набрати на будь-якій галявині.

— Так, — кивнув Грім.

— Мені?

Він знову кивнув. Устина трохи завагалася, але взяла букетик і понюхала його.

— Дякую, але це якось...

— Устино, — Грім знову спробував добрати слів. — Я... тобто ви мені... тобто...

Слова знову застрягли десь у горлі. Устина торкнулася квітів пальцями.

— Друже Грім...

— Мене Славком звати, — сказав він.

— Славком? — Устина дивилася на нього, неначе вперше бачила. — Славку, а чого ж ви... ти... раніше мовчав?

— Не можна було, — обличчя Грома напружилося. — Почуття заважають боротьбі. Роблять людину вразливою. Ворог безжальний і може використати кохану людину проти тебе. Боєць за волю України не може дозволити собі кохання.

Голос його змінився, ще хвилину тому ламкий та непевний, він знову заграв знайомими владними нотами.

— А твоя жінка?

— В мене немає жінки.

— Дівчина...

Грім похитав головою.

— І дівчини теж.

Устина звела брови.

— Ти перша... — сказав Грім. — Перша, до кого я говорю. Хоч це і неправильно. Воїн має відкинути почуття. А я не зміг.

— Перша, — луною повторила Устина. — Скільки ж тобі років?

— Двадцять, — сказав Славко-Грім.

— Двадцять?

Устина стояла, немовби громом вражена. Ні, так і справді Громом.

Двадцять років! Цьому завжди суворому, грізному чоловікові, який, здавалося, кожним рухом виправдовував своє бойове псевдо, цьому Грому... лишень двадцять? Вона дивилася на хлопця, немовби бачила його вперше. Немовби полуда спала з очей. І справді, очі, які, здавалося, кололи усіх з-під навислих брів, насправді були прозорими і світлими, а на обличчі замість чоловічої щетини пробивався юнацький світлий пух. Боже, і як вона одразу не розібралася!?

— А скільки ти думала? — запитав Грім.

— Сорок, — чесно зізналася вона. — Чекай. Але якщо ти, якщо я тобі... то чого ж ти на мене завжди сварився?

— Це я на себе сварився, — хлопець опустив очі. — Думав, здолаю себе. Та не здолав.

Устина не могла прийти до тями від почутого. Вона давно вже звикла вважати Грома чимось неуникненим — як мороз узимку чи вітер восени. Він лютує — а ти міцніше запинайся, та роби своє. І раптом...

— Ти будеш про мене згадувати? — запитав Грім. Очі його дивилися просто на Устину.

— Буду, — сказала вона.

Потім помовчала і раптом, ступивши крок вперед, поцілувала хлопця у чоло.

Проводжати гостей вийшли всі втрьох — Устина, баба Марта і Антося, яка навідріз відмовилася спати, коли її любий дядько Зот поїде з хати. Зота посадили на велосипед, за який Грім виплатив господарям бофонами, бо радянських грошей було обмаль. Устина спробувала протестувати проти цього, але хлопець так подивився на неї, що слова застрягли у горлі. На багажник приторочили мішок із харчами та сумку із художницьким знаряддям. Мішки з речами повішали за спини, зброю — на груди. Гнат взявся за кермо велосипеда.

— Ну що ж, дякуємо за гостинність, — сказав Грім. — Пробачте, коли щось було не так.

— Це ви пробачте, — луною відгукнулася баба Марта.

— До криївки будуть приходити люди. Ви робіть вигляд, що їх не помічаєте. Добре?

— Добре, — кивнула Устина.

— Ми обов’язково переможемо! — пообіцяв Грім.

І раптом Антося зірвалася з місця та підбігла до Зота. В руках вона тримала ляльку. Свою улюблену Сніжку.

— Візьми! — вона тицьнула свій скарб до рук Зота. — Буде тобі замість мене.

Зот нахилився до дівчинки.

— Бери-бери!

Він взяв ганчір’яну ляльку до своїх заскорузлих рук.

— А ти з ким залишишся? — запитав Зот.

— В мене є Мотря, — сказала Антося. — Мама пошиє їй нову сукню. Бери!

Зот заховав ляльку за пазухою і погладив Антосине волосся. Вона притислася до його руки.

— Згадуйте про нас! — хрипко сказав Грім.

І вони рушили, швидко розчиняючись у темній волинській ночі.

Поклавши Антосю спати, жінки взялися прибирати у хаті, щоб назавжди заховати сліди перебування тут партизанів — недопалок, брудні після вечері миски, ба навіть волосини. Поралися мовчки, і лише Устина іноді зітхала та знову бралася до роботи.

— У тебе з ним хоч було? — несподівано запитала баба Марта.

Устина завмерла з полумиском в руках.

— З ким?

— З ким... з художником безногим. Бачила, як ти на нього дивилася. Як кіт на сало.

Устина форкнула.

— Що ви таке гуворите?

Баба Марта