Брати Капранови - Паперові солдати

— А що я гуворю? Правду. Жіноче діло — дітей родити.

Устина мовчки продовжувала мити посуд.

— Чого мовчиш? — запитала баба Марта.

— Як вам не соромно? — Устина мотнула головою, відкидаючи мокру прядку з лоба. — Хоч би сина свого згадали, я ж його дружина.

— Його вже сім год нема. А ти жінка молода. Тобі родити тре.

Устина зупинилася і обернулася до свекрухи.

— Що значить родити? Од першого-ліпшого?

— Чого це од першого? — баба Марта говорила спокійно, неначе про щось буденне. — Він чоловік ставний. Художник. Йому теж, мабуть, несолодко з одною ногою під землею ховатися. Аж страшно, як подумаю. А без жінки чоловікові ще гірше, ніж без ноги. Тож і взяли би своє, раз між вами така симпатія. Бо перший — не перший, а другого може й не бути. Скільки уно повбивали, а хто просто без сліду згинув, як мій Миколка.

— Чув би він... — пробурмотіла Устина.

— А може, й чує. На небі все чують, — зітхнула баба Марта. — Але він би зрозумів. Він тебе любив і не хотів би тобі самотньої долі.

— І я його любила, — відізвалася Устина.

— Але його немає, а ти є. І як не народиш, то так і залишишся старою вербою, як оце я.

Баба Марта зітхнула. Устина витерла руки об фартух та подивилася на свекруху із викликом:

— Мамо, що ви оце торочите про те, коб родити, про дітей, а в самої крім Миколи дітей не було?

— Так на то й кажу, коб ти не повторила, — вона важко сперлася на стіл. — Я вже на сьомому місяці була, коли налетіли поляки, стали нашого батька мордувати. Я до них, а один драгун мене ногою в живіт. Ну я й скинула. А більше вже понести не змогла, — вона відсунула лаву і зробила крок до дверей. — Піду я. І ти лягай. Все одразу не пуробиш.

— Ляжу, — сказала Устина.

А потім довго стояла, дивлячись на двері, що за ними зникла бабка Марта.

25

— Ну, де наш герой? — полковник Шевченко вийшов з-поза столу назустріч підлеглим.

Стекляр із Мудрицьким одразу відступили назад, залишивши Маркелова перед очима начальства. Голову капітана охоплювала пов’язка з марлі, яка мала на меті не стільки лікувати, скільки приховати велетенську синю гулю, що прикрашала лоб.

— Все управління гуде: Маркелова підірвали! — полковник потиснув підлеглому руку і хитро зазирнув у очі. — Кажуть, голова така дубова, що гранати відскакують. Але це від заздрощів, правда?

Стекляр та Мудрицький засміялися, а Маркелов скривився, неначе від оскоми. Він уже заморився від таких жартів, і якби не те, що зараз це звучало від начальства, реакція могла би бути й різкішою.

— Ну добре-добре, не ображайся. Головне, що живий, — Шевченко поплескав капітана по плечу. — Сідайте.

Він вказав підлеглим на довгий стіл і сам всівся на його чільному місці.

Капітан Стекляр на правах старшого групи взявся доповідати.

— На жаль, через розгубленість та паніку, яка виникла у бійця після вибуху гранати, організувати переслідування не вдалося, — він із докором подивився на Маркелова, підлеглий якого власне й піддався паніці. — Але по гарячих слідах було опитано свідків, і продавщиці з магазину промтоварів повідомили, що невідомий чоловік на велосипеді купував у них пачку паперу.

Шевченко багатозначно подивився на Стекляра.

— Паперу, кажеш?

— Так точно, пачку паперу. Пізніше агент на складі деревини повідомив, що у них було замовлення на дошки з вишневого дерева. Тесля, що робив замовлення, розповів, що дошки купує для клієнта, як звати, не знає, приїхав на велосипеді, наступного дня обіцяв забрати.

— Ну а ви що? — полковник застукав пальцями по стільниці.

— У майстерні теслі було розміщено засідку. Але ніхто не з’явився. Прикмети, що нам повідомив тесля, повністю збігаються з прикметами, повідомленими продавщицями промтоварів.

— Тобто це був один той самий чоловік?

Стекляр кивнув:

— Так точно. Він приїхав до Клевані за папером та вишневим деревом, а потім здійснив замах на капітана Маркелова.

— Навіщо? — запитав полковник.

— Що навіщо?

— Замах навіщо?

— Ну як... — розгубився Стекляр.

Шевченко по черзі подивився на кожного члена групи.

— А так. Навіщо? Ти їдеш до міста для того, щоб купити паперу та замовити вишневе дерево. Правильно?

Усі разом кивнули.

— Тоді підриваєш капітана Маркелова і в результаті не виконуєш того, за чим приїздив. Не отримуєш вишневого дерева. Тут не сходиться, розумієте? Якщо він їхав по Маркелова, нащо замовляв вишневе дерево? А якщо їхав по вишневе дерево, нащо кидав гранатою у Маркелова?

— Дозволите висловити версію, товаришу полковник? — одразу схопився Стекляр.

— Валяй, — Шевченко махнув рукою.

— Мені здається, що метою поїздки все-таки була вишня. А замах на капітана — це, так би мовити, імпровізація. На це вказують і обставини справи. Він побачив Маркелова і різко змінив рішення.

— Чому? — зіщулився полковник.

— Особисті рахунки, — припустив Стекляр.

— Може бути, — Шевченко подивився на Маркелова. — У тебе є з кимось особисті рахунки?

— В смислі? — не зрозумів той.

— В смислі ворогів. Маєш ворогів?

— Не знаю, — Маркелов спробував почухати скроню, але зачепив пов’язку, що прикривала гулю, і ойкнув. — Ой, чорт!

— Думаю, ворогів у кожного з нас задосить, — сказав Стекляр.

— Але це особисте. Він міг кинути гранату у будь-якого офіцера з райвідділу, а кинув у Маркелова. Значить так, — Шевченко знову вибив дріб пальцями на столі. — Ти повинен згадати усі справи, які вів останні роки, де ідеться про родичів бандитів, яких вислали на поселення або в табори. Це явно хтось із них.

— Єсть, — кивнув Маркелов.

— Які ще заходи пропонуєте? — запитав полковник у Стекляра.

— Перш за все, ми доручили місцевому активу та нашим агентам розпитати людей у найближчих до Клевані селах, чи не бачив хто людину на велосипеді того дня. Це дозволить виявити напрямок пошуку.

— Слушно.

— Друге. Розпочинаємо тотальні обшуки всіх хуторів та хат, що знаходяться на відстані від села. Дали завдання контролювати великі закупівлі будь-яких продуктів на ринках чи у споживкооперації, допитувати покупців та за необхідності проводити обшуки.

Шевченко