Брати Капранови - Паперові солдати

не приймала жартівливого тону, коли йшлося про безпеку дитини.

— Батьку, ти не кепкуй, — Білл прийшов на допомогу дружині.

— Я не кепкую, — Титла-старший обтрусив руки і виструнчився з виглядом учителя. — Там, де є свиня, жодна змія не виживе. Бо свині самі знаєте, їдять усе, що можуть впіймати.

— Але ж змії кусаються! — недовірливо зіщулилася Адрієн.

— Кусаються! Теж мені! Хто ж таке сало прокусить! — дід засміявся і знову погладив льоху. — От побачите. За місяць тут не буде й сліду від гадюччя.

І справді, не минуло й трьох тижнів, а змії зникли з двору назавжди. Адрієн спочатку недовірливо оглядала землю перед кожним кроком, а потім стала ходити й босяка. А Петро старший навчив Пітера-молодшого кататися на свинях, як сам колись катався у Підгайцях.

Білл багато часу приділяв фермі — давалася взнаки українська кров, але дуже швидко став відчувати, що чогось бракує. Він міг годинами сидіти на терасі, згадуючи свою роботу на студії Діснея, героїв, які вийшли з-під пера, і тих, що так і залишилися в задумах, Беббіта та інших друзів, які так само, як і він, вимушені були звільнитися. Як стукало серце, коли бачив своє прізвище у титрах нового шедевра, і як нишком оглядався у залі, чи не впізнає бува хтось.

— Ти став дуже задумливим, — казала Адрієн. — Згадуєш Лос-Анджелес?

— Іноді, — брехав Білл.

— Жалкуєш?

— А сенс? Знаєш, як у нас кажуть: що зробиш — не розробиш.

А одного разу батько застав сина у свинарнику, де той, присівши навпочіпки, швидко замальовував льоху, яка розтягнулася на підлозі.

— Синку, тобі треба повертатися до малювання, — сказав батько. — Ти без цього не можеш. А худобі я й сам ради дам.

— Ти так думаєш? — підняв на нього очі Білл.

— Я цього певен, — посміхнувся батько.

24

— Ти розумієш, що накоїв? — Грім просто-таки кричав, немовби намагався виправдати своє псевдо.

Гнат стояв перед ним з винуватим обличчям.

— Ти розумієш, що фактично здав нашу криївку?

— Друже Грім, — Гнат говорив, ніби ображена дитина. — Я ніц не здавав. Та мене жодна жива душа у тому безладі не розгледіла.

— Не розгледіла, кажеш? — Грім вказав пальцем на пачку паперу, що лежала на столі. — А це що?

— Папір, — розгублено відповів Гнат.

— Ти його у крамниці брав?

— Так.

— І гадаєш, крамарки тебе не запам’ятали?

Гнат завагався:

— Ну, мабуть, запам’ятали. Бо в них це була остання пачка, а я...

— І тесля тебе не запам’ятав?

— Він мені дошки обіцяв. Вишневі, — опустив очі Гнат.

Грім пройшовся сюди-туди кімнатою і різко обернувся:

— МҐБ знає, що ти приїхав на велосипеді. Припустимо, що солдати тебе не запам’ятали.

— Ні, — впевнено покрутив головою Гнат.

— Це не має значення. Бо слідчі вже пішли по місту запитувати, чи не бачили десь незнайомця на велосипеді, і в першу чергу зайшли до крамниці, правильно?

Гнат зітхнув.

— Так що твій портрет уже висить на всіх дошках «Розшукується». А коли вони дійшли чи дійдуть до теслі, то зрозуміють, що ти за птаха. І організують всіх донощиків навколо Клевані, щоб винюхали, чи не проїздив хлопець на велосипеді.

— Я лісом їхав, — похнюпився Гнат.

— І можеш бути певним, що тебе ніхто не бачив?

Грім підійшов ближче і зазирнув хлопцеві в очі. Той не витримав погляду:

— Не знаю.

— А це означає, що як не сьогодні, то завтра вони будуть тут.

Запала мовчанка. Гнат винувато сопів. Грім продовжував випробувати його поглядом.

— За цю самочинну акцію, яка піддає загрозі життя керівника пропагандивної ланки, ти підеш під суд. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — голос Гната зовсім згас.

Грім помовчав і наказав:

— А зараз заступаєш на спостереження за дорогою. Вночі залишаємо хутір.

Гнат у відповідь лише зітхнув.

Решта дня минула спокійно — на дорозі поки ніхто не з’являвся. Гнат не боявся, що солдати можуть зайти зі сторони лісу — це було не в їхньому характері. Адже червоні почувалися тут господарями, їздили скрізь шумно, гуркотливими машинами, з собаками та силою-силенною зброї. Лежачи на горищі, Гнат лаяв себе останніми словами за те, що порушив правила, але глибоко в душі все одно гніздилося задоволення від здійсненої помсти. Хай буде що буде, але Маркелов отримав те, на що давно заслужив.

Грім із Зотом збирали найнеобхідніше.

— І куди ми? — питав художник.

— Поки що в лісову землянку. А за кілька тижнів нам підготують нову криївку. Там зазимуємо.

— Ну а тут?

— Тут влаштуємо склад. Будемо зберігати готові агітаційні матеріали. Це безпечно для господарів і корисно для нас.

Зот вкладав до валізки свої різці та готові кліше.

— Ти Гната не карай, добре? — попрохав він раптом. — Хлопець гарячий. Не до шмиги йому малювання.

— А кому до шмиги? А вам до шмиги по криївках на дерев’яній нозі? Чи він якийсь особливий, що треба догоджати?

Втім, голос Грома звучав спокійно, майже примирливо, у його словах не чулося звичної суворості. Зот сховав посмішку у своїх пишних вусах:

— Діло молоде. Подорослішає, то звикне.

— Подорослішає... — пробурчав Грім.

Антося почула про від’їзд дядька Зота і не змогла стримати сліз.

— Не плач, маленька, я ще повернуся, — пообіцяв Зот, витираючи їй очі рукавом своєї сорочки.

— Точно? — перепитала дівчинка.

— Точно, — пообіцяв Зот.

— І навчиш мене добре малювати?

Зот здивовано розвів руками:

— А ти хіба не вмієш?

— Ні, — покрутила головою Антося. — Я хочу по-справжньому. Як ти.

Зот витягнув з пачки аркуш паперу і поклав перед дівчинкою. Потім видобув олівець.

— Тоді тренуйся, а я буду збиратися.

— А що малювати? — Антося витерла сльози і зосереджено нахилилася над папером.

— Малюй те, що уявляєш, — Зот говорив, не припиняючи складати речі. — Спочатку художник уявляє, що буде, потім малює його, і тільки потім воно настає.

— Ну? — здивувалася Антося. — А я думала, тре малювати те, що є. Ти ж мене малював. І маму.

— Звісно, — погодився Зот. — Я малюю те, що є, щоб навчитися малювати те, що буде. Ти скоро виростеш і станеш справжньою красунею.

—