Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

— Ні! — нестримно сміючись, я міцно вчіплююся в неї, спираючись спиною на поруччя.

— Вирушаєш за борт.

Після декількох спроб протистояння, які, втім не увінчуються особливим успіхом, Уляна все ж таки лагіднішає і здається в мій полон, притискаючись серцем до серця, щоб зігрітися.

Неслухняне золотисте волосся плутається від вітру. Я закидаю голову назад, прибираючи його з обличчя, і вмить мене охоплює дрібне тремтіння — Уляна тицяється холодним носом у тонку шкіру шиї, лоскоче крижаною чорною оправою окулярів, залишає опіки диханням із запахом улюблених цигарок і м'ятної жуйки.

Акуратно знімаючи з неї окуляри, я засовую їх і змерзлі до оніміння руки в накладну кишеню її худі.

— Що це?

Я виймаю щось, що намацала пальцями, які не згинаються, і в одній долоні опиняється полуничний льодяник та іграшка з кіндера, в іншій — медична одноразова маска.

— Не знаю. — Уляна знизує плечима, бере мої руки в свої та засовує  назад у кишеню, поки я давлюся від сміху і зворушення, адже вона справді зберегла їх — мої милі дрібнички.

Я тягнуся до неї, торкаюся губами тремтячих повік, білих вій, сузір'їв з ластовиння. В мені накопичилося так багато ніжності; світлої й тихої. І через декілька секунд її сталь знов пробиває мої губи. Тисячі куль пронизують реальність. Замовкає свист ракет. Розсипається цей маленький балкон, розсипається вогка холоднеча лютого, розсипається світ. Негайно, безконтрольно, безповоротно. Ми на одну коротку мить опиняємось там, де страху, бруду та болю немає місця.

— До вечора, мила, — швидко обійнявши її на прощання біля ліфта, я прямую до квартири.

* * *

— Анечко, йди до нас, — мама, що вимальовується у проході, має дуже втомлений вигляд.

З плазми у вітальні лунають тріумфальні голоси журі розважального японського шоу. На низькому столику стоїть глечик з величезним букетом білих тюльпанів.

—Вітаю, — за обіднім столом, окрім тата, сидить Оля.

Вона лагідно усміхається.

— Вітаю, — видавивши з себе щось на зразок усмішки у відповідь, я сідаю на стілець поруч і окидаю розсіяним поглядом накритий стіл — грибний суп, два пироги.

— Пиріг зі шпинатом — неперевершений, — каже Оля з таким достеменним захопленням, наче на її тарілці розпласталося восьме диво цивілізації.

— Так, добре ідався. Я тобі потім рецепт дам, — мама переводить погляд на мене. — А тобі як, подобається?

— Так. Смачно.

Невимушена бесіда трохи знімає загальну напругу.

— Як там Ліна?

— Теж зібрала речі. Доглядає за Машею, поки батьки в магазині.

— Та з прилавків вже все змели! Востаннє так було... У двадцятому році? — каже тато. — Через пандемію, коли карантин лише оголосили.

Я колупаю виделкою тісто, що охололо і розкришилося.

— Добре хоч, що встигли скупитися на тижні, так?

Стіл здригається. За вікнами лунає глухий гуркіт вибуху.

— Нам ліпше спуститися.

* * *

Кішка з боязкою цікавістю принюхується до повітря, просовуючи крихітний рожевий ніс між пластмасовими прутами переноски. Тут, біля сходів на першому поверсі, здається, вона почувається цілком спокійно та безпечно.

— Треба їхати, — до нас підходить чоловік Олі, що нервово поправляє прямокутні, як в айтівця, окуляри.

Ловлячи на собі повний надії погляд коханої, він намагається вдавати, що зберігає холодний розум і що ситуація його зовсім не бентежить, але тремтливий голос видає його з головою.

— Щойно все більш-менш вщухне.

Повз нас, немов одягнені в глибокий траур, мовчки киваючи замість привітання, проходять люди. Вони прямують у підвал, до інших.

Сповзаючи по стінці блідо-персикового кольору я сідаю на плитку, по-турецьки підбираючи під себе ноги, і підсуваю до себе рюкзак з брелоком-овечкою на ланцюжку — повністю заряджений павербанк, мініаптечка, молочна шоколадка з кокосом та вівсяне печиво, півторалітрова пляшка води, кілька прочитаних книг, між сторінками яких приховані фотографії, які я встигла дістати з рамок, змінний одяг, паспорт, ключі… Телефон. Зменшуючи яскравість екрана на мінімум, щоб не витрачати зарядку, я пишу повідомлення Уляні. Значок посилання безупинно обертається і тим самим дає зрозуміти, що мобільна мережа тут не ловить.

— Куди? — відзивається мій тато.

— Якомога далі звідси.

Я байдуже заплющую очі і спостерігаю за тим, як сотні думок, ніби автомобілі, що неслися з шаленою швидкістю, раптом залітають у тунель і більше не виїжджають. Автострада порожніє.

Що далі?

Після завершення повітряної тривоги ми  повертаємося у нашу квартиру. Сидячи в передпокої, я вловлюю відгомін розмови батьків, які палять на балконі.

— Треба їхати. — твердо каже мама.

— Якщо ти хочеш їхати, то треба їхати просто зараз. Вирішуй.

Мама бере відповідальність на себе та ухвалює це рішення сама. Тато йде до магазину і купує трохи продуктів у дорогу. Коли він повертається, ми поспіхом виносимо всі речі на сходовий майданчик, потім у вантажний ліфт, а після і на вулицю, у сріблястий великий автомобіль. Люди, що юрмляться біля входів у підвали будинків, спостерігають за нами з тихою тугою.

Вмоститися на задніх сидіннях видається для мене чимось на зразок випробування — купа речей позаду, брати поруч, собаки на колінах; добре хоч, що переноска з котом у мами. Я скидаю з плечей куртку, абияк прибираю її назад до валіз, і пристібаю ремінь. Пічка розігріває салон повільно і беззвучно, тато викручує кермо, ми виїжджаємо з паркувального майданчика.

Проїжджаючи повз будинки нашого кварталу, я бачу за вікном будинок Ліни. Гортаючи спогади, я знаходжу ті моменти, коли ми сиділи біля нього вечорами. Ніби це було в якомусь іншому житті, адже тут не було військових, танків та металевих сніжинок на пішохідних переходах — протитанкових їжаків. Один з таких вечорів мені запам'ятався особливо добре; це одна з тих незначних подій, внаслідок яких світ набуває контурів, кольорові плями складаються в цілісну картину, часова та просторова каша стає твердою реальністю.