Джон Апдайк - Іствікські відьми

— цією іншою расою, переплетеною з її, — настільки сповненими бравади й жорстких, брудних розмов, однак в реальності таких дітей, як виявлялося, коли даєш їм присмоктатися до своїх грудей чи розсуваєш ноги, даючи їм проникнути туди, а вони знай вкопуються й хочуть заповзти назад. Їй подобалось сидіти, як-от зараз: на стільці, розставивши ноги так, що її кущик видавався великим, а його кучерики лискучими, дозволяючи їм впиватися в неї, цілувати, поїдати. Волосяний пиріг, так це називав хлопець, якого вона знала колись у Нью-Йорку.

Сеча нарешті вийшла. Вона вимкнула світло у ванній і вийшла в кімнату, де єдине освітлення надходило від ліхтаря на розі Гемлок-лейн та Оук-стрит. Доти вони з Клайдом ще не проводили ніч разом, хоча віднедавна й занадились їздити в Коув-вудз в обідню пору (вона йшла по Док-стрит аж до самого військового меморіалу, а там він забирав її на своєму «вольво»); а днями їй обридло просто цілувати його сумне, висушене обличчя з довгим волоссям, що стричало з ніздрів, і тютюновим віддихом, тому, щоб розважити себе і його, розщібнула йому ширіньку й хутенько, ніжно (вона сама це відчула) подрочила йому, холоднокровно спостерігаючи за процесом. Ці комічні цівки сім’я, ніби крики дитинчати якоїсь тваринки в пазурах яструба. Його приголомшила ця відьмина витівка; засміявшись, його губи дивно відкотилися, виставивши ряди пощерблених зубів із потемнілими срібними коронками. Це дещо лякало — одночасно оголилися корозія, біль і час. Зараз вона знову присмирнішала, невидимо ступаючи до власної кімнати, в якій сидить цей чоловік, її очі ще не призвичаїлись після ванної. У кутку, де сидів Клайд, його піжама відсвічувала, начеб якась флуоресцентна лампа, яку тільки-но вимкнули. Біля його голови жеврів червоний кінчик сигарети. Вона бачила себе, свої білі стегна й нервові ребристі боки, краще, ніж його, бо на стінах висіло кілька дзеркал: у позолочених рамах, старовинних, успадкованих від тітки з Ітаки. Ці дзеркала поцяткувались від віку; вогкі штукатурені стіни старих кам’яниць пооб’їдали амальгаму з їхніх спин. Такі дзеркала були більш до смаку Зукі, ніж нові, — вони повертали їй її красу менш прискіпливо. Прогарчав голос Клайда:

— Не впевнений, що я в настрої для цього.

— Якщо не ти, то хто? — спитала в тіней Зукі.

— О, можу назвати цілу купу, — сказав він, однак вставши й заходившись розщібувати сорочку піжами. Запалена сигарета перемістилася йому до рота, і її червоний кінчик стрибав, поки він говорив.

Зукі відчула холодок. Вона ж бо очікувала, що він одразу ж огорне її в обійми, вкриваючи довгими, голодними поцілунками з поганим віддихом, такими, як вони обмінювалися в машині. Її миттєва оголеність забрала в неї перевагу; вона знецінила себе. Ці страшні коливання на фондовій біржі чоловічого розуму, які мусить витримати жінка, котрі щохвилини йдуть то вгору, то вниз, поки торгуються між собою їхні Ід та Супереґо. Їй уже спало на думку повернутися й замкнутися у світлій ванній, а його — під три чорти. Він не ворухнувся. Його зневоднене, колись гарне обличчя, пружне на вилицях, зім’ялося навколо сигарети, одне око заплющене через дим. От саме так він і сидів, редагуючи статтю: його м’який олівець бігає й хльостає, жовчні очі затінені зеленим козирком, дим його сигарети, здіймаючись, вивільняє галактичні форми в конусі світла від його настільної лампи — його власного конусу сили. Клайд полюбляв різати, знаходити цілий зайвий абзац, якого можна безслідно позбутися; однак віднедавна він став ніжніший з її текстами, виправляючи лише описки.

— І скільки ж ти можеш назвати? — спитала вона.

Він має її за шльондру. Мабуть, Фелісія весь час торочить йому про це. Цей холодок, який відчула Зукі: це від холоду кімнати чи від бентежливого вигляду її власної білої плоті, що одночасно заповнив три дзеркала?

Клайд добив сигарету й закінчив розщібати піжаму. Зараз він уже також був оголений. Кількість блідості у дзеркалах подвоїлась. Його пеніс вражав: довгов’язий, як і він сам, звисає в тій безпорадній важкоголовій манері, притаманній пенісам, цьому найтендітнішому шматку плоті. Його шкіра тривожно заковзала по її, коли він нарешті зважився обійняти її; він був кістлявий, проте напрочуд теплий.

— Не так уже й багато, — відповів він. — Але достатньо, щоб змусити мене ревнувати. Боже, ти прекрасна. Аж плакати хочеться.

Вона повела його до ліжка, намагаючись притлумити будь-які рухи, що можуть розбудити дітей. Під ковдрою його голова, обрамлена гострими кутами й колючими бакенбардами, важко лягла на її груди; його вилиці шкребли її ключиці.

— Тобі не треба плакати від цього, — заспокійливо мовила вона, відсторонюючи кістку від кістки. — Це має приносити щастя.

Щойно Зукі сказала це, в її думки запливло широке обличчя Александри: широке, злегка підрум’янене сонцем, навіть узимку, це від її прогулянок надворі, ніжні розщілинки на підборідді й кінчику носа, що надавали їй разючої богоподібної відчуженості, порожнечі людини, що дотримується кредо — Александра вірила, що природа, фізичний світ, містить у собі щастя. Цей затурканий чоловік, ця собача шкура з теплими кістками, не вірив у це. Для нього світ не мав смаку, ніби той папір, складався з того, що було, — непослідовних, безладних подій, що миготіли в нього на столі на своєму шляху до трухлявих чорних папок. Для нього все стало вторинне й прокисле. Зукі подумала про власну силу, як довго їй вдаватиметься давати прихисток на своїх грудях цим скорботним, невпевненим чоловікам і не заразитися самій.

— Якби ти була моєю щоночі, оце й було б щастя, — припустив Клайд Ґебріел.

— Ну що ж, — сказала Зукі материнським тоном, злякано вирячившись у стелю, силкуючись запустити себе в ту наперед узгоджену капітуляцію, той політ у секс, який її тіло обіцяло іншим.

Півстолітнє тіло цього чоловіка видавало складний маскулінний дух, що включав і трохи затхлий запах віскі — домішку, яку вона часто відчувала, схилившись над його столом, доки його олівець штрикав її надруковану статтю. Він був частиною його, чимось, що вплелось у його суть. Вона попестила волосся на його черепі з продовгуватою ґулею інтелекту. Його волосся рідшало: яке ж воно м’яке! Начеб кожна волосинка пронумерована. Його язик почав стьобати її сосок, рожевий і набубнявілий. Вона запестила другий, крутячи його великим і вказівним пальцем, щоб збудити себе. Його сум влився в неї, і вона ніяк не могла скинути його. Його оргазм, хоч йому, в цій апетитній манері старших чоловіків, і знадобилося часу, щоб кінчити, залишив її демона невдоволеним. Їй треба більше його, хоча він уже й хотів спати. Зукі спитала:

— Ти відчуваєш провину перед Фелісією,