Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

передмістя. Нарешті він одвів погляд від надокучливого пейзажу і, розвернувши різко «мазду», лякнув гурт малоліток у яскравих куртках, кросівках і голомозих. Лейтенант неквапом виліз із «мазди», також неквапом підняв комірця. Він покликав одного стриженого пальцем, і той, перехитуючись, притримуючи провислі у матні штани, рушив до нього.

– Проїдемося?

– А шо я зробив? Шо я зробив… Шо…

– Нічого. Є балачка.

– Ти мєнт, да?

– Здогадливий. Як звати… Стій, давай здогадаюся. Мотиль?

– Ага.

– Ну, то як, Мотиль?

– Без проблем, – і Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув до рота. – Нема проблем, начальник.

Блядь, тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати «начальник», вкладаючи в це слово якнайбільше змісту і поваги, – думав він, ведучи «мазду» між рівних, схожих на збільшені залізничні буди домів. Вони вискочили на Харківське шосе, і його лейтенант ненависно і бридотно кляв, тому що початок служби його був тут. На Червоному Хуторі йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте він був героєм. Не більше не менше, героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.

– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.

– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк, не лажа, – помовчавши, сказав Мотиль.

– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар…

– Кльово, – сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку Харківського шосе.

– От і здорово. Ти мене зацікавив, – і лейтенант повернув «мазду» у бік пивбару, що нагадував розподільну станцію струму, обклеєну коричневими кахлями. Вони пройшли в прохідний двір, тому що вихід та вхід у цій кав’ярні, як у всьому районі, починався через задницю.

Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці – перше, що кидалося у вічі. Лейтенант відразу помітив його. Замовляючи пиво і горішки, він не відривав погляду від приймача.

– Хороша штука, – сказав він нарешті барменові.

– Гівно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, – бармен байдуже змірив поглядом лейтенанта і зрозумів щось, але промовчав.

* * *

Над майором кришталем дзвеніли небеса. Майор спробував поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал, як і його рухи, були відсутніми. Він ще раз, досить холоднокровно повернув обличчя до того місця, де повинна бути стеля, і нічого не побачив. І вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи боязливий, він, на велику свою радість, не відчув страху. Але зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало сповзати від тімені, повільно захоплювати маківку черепа, потім шию, руки, плечі, доки жах і нудьга не вибухнули у його голові. Значить, це тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але задуха змінилася різким болем. Він тімені біль розплився усім тілом, наче тіло майора було скляним і хтось луснув його зверху, у тім’ячко, і майор взявся тисячами, мільярдами зморщок та тріщин.

Він почав просити, – власне, майор не помічав, що когось просить, але потім, коли задуха, біль і страх відпустили, тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він зрозумів, що когось кликав. І тут постало питання: кого він кликав? Про те, що він вірить чи не вірить, не було і думки. Він знав, що просив і повторював ці слова до того, кого ніколи не бачив. Але те, що він не бачив, майор завжди піддавав сумніву: як Бога, так і його криву мавпу. Проте думати йому не дали. Двері, що несподівано він побачив перед собою, тяжкі, двостулкові з мореного дуба, густого брунатного кольору, прочинилися, і до нього пішов підстрибуючою ходою маленький миршавенький лікар. Тут знову перед ним відкрилися кришталеві небеса.

Білий пароплав гордо різав свинцево-сині води носом. Чорні, з білими пузами стюарди нагадували пінгвінів. Над ними бурштином, з пропаленою синьою діркою сонця, висіло небо, наче завіса у великому театрі. Лада обіперлася об його плече. Поруч міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він відчуває, як поруч з його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони злягалися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це повторити, вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого чекав. Тому зараз йому не хотілося, аби ці міністри, що дали драла з музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками, а він, через плече охоронця, намітив затишне місце: з пузатими кріслами з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по поверхні важкими гронами винограду. На нього пішло вологе і чисте повітря, наче на тому львівському кладовищі.

Майора підмулило. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою, з низьким лобом, але з розумними і хитрими очима. Майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Лада захникала, але він її відсторонив і зрозумів, що нічого знову не вийде. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Те, що Ладу натягував нігер, нічого не викликало; навіть відраза не торкнулася його губ. Але його здивувала незаймано-чиста шкіра проти синьо-чорної, чорний прутень розшиває ніжні пелюстки сороміцьких губ, а очі у Лади порцеляново чисті, голова закинута назад, і нічого. Ніякої тобі паскудної пристрасті, ані в нього, ані в неї, тільки негр сопе і щось ґелґоче своєю тарабарською мовою.

Майор облизнув губи, обітер піт хусточкою, тричі, до сухого. Потім він прогулявся палубою. Пройшов крізь натовп андрогінних підлітків, яких не зрозумієш – під кайфом вони чи народилися дебілами; він замовив випити, обітер і лизнув губи, взяв склянку в руки і почав спостерігати за рухливими і прямими тілами молодих людей: за дівчатами з видовженими обличчями і поглядами, що нагадували коров’ячі, юнаками із зализаними зачісками, пещеними по-жіночому обличчями. Галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного, так, що майору звело кишки. І відтак він опинився у гальюні. Піт котився з нього градом. Майор видавлював із свого кишечника лайно, повторюючи про себе: «Краще б уже ти, суко, їбалася з собакою! Краще б ти, суко, їбалася з собакою!», хоча запитай хто у нього про останнє, то він неодмінно