Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

б і точно, наче шаман, визначив, що там гуляв не лише собачий член. Його зачіпало щось інше. А саме: цілковита невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; тоді що далі? Ось в чому виникло питання.

Чорна дірка ілюмінатора пробивала напівморок гальюна. Майор видавив із себе ковбасу, і йому зробилося легше. Але тут у нього просвітліло в голові. На півметра угорі хтось вивів олівцем: «Даю в очко». Поруч номер телефону. Майор перебив його на мобілку і повернувся до андрогінних підлітків, наче зрозумівши всю суть космічних обертів власного життя. Так у далеких дюнах з’явилася подовбана іржава баржа. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив; саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підвів голову, і його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.

* * *

Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він волів бути глухонімим. Проте нагнувся і покрутив ручку у приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися із сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів із сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво. Але при всьому при тому стояла тиша, від якої дохли мухи. Здається так це називається, подумав кисло лейтенант.

– Давай розповідай.

Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільці, як несподівано усіх почало щось дратувати. Шумом хвиль захилиталися голови. Мотиль сидів, розкривши рота, і що більше тривала тиша, то більше западали очні яблука в його череп. На скроні билася синя жилка. Вона видалася лейтенанту непристойною. Швидше це має бути у жінок, а не у пацанюри з недоумкуватим поглядом. Мовчав приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта найбільше. Нарешті з приймача пішов приємний і густий баритон, який сповіщав про те, що на Землю мчить комета. І що швидше за все такого-то року вона торохне в Землю і рознесе її на друзки.

– Нічого собі, – сказав хтось, і всі покотилися від реготу.

Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його чомусь занудило. Як і кожен з його професії, він досить неприязно ставився до таких речей. Він просто до свисту в зубах ненавидів подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до барної стійки.

– Це ти придумав, сукин син, – сказав він барменові.

– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, – бармен підсунув лейтенанту приймача.

Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і німим, майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося. Дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті не завжди щось таки гладко складалося, але інтуїція підказувала, що цього разу все дійсно було не так.

– Розказуй і не мути, – уставився тепер м’яким і добрим поглядом вибалушених очей на Мотиля.

Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, такий зазвичай подобається жінкам, заявив, що комета наблизилася от настільки-то до нашої Сонячної системи. Лейтенант засопів носом і вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував касандрувати, хоч ти його вбий.

– Так і того разу було, – сказав Мотиль, і рот у нього залишився розкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався прикластися до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух, так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіше проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись перетнути чи розірвати зв’язок Мотиля з Івою. Вони, напевне, однолітки, гадав він, рік чи два різниці; його мозок вибухав болісним роєм нейронів, що торохкотіли у черепушці: нічого не може бути спільного, окрім часу, а час – неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі «стєчкіна».

– А потім прийшов він… – не вгавав Мотиль. – Він зайшов, подивився на оту стіну… піди сам подивись… Коли відійшов, там була п’ятірня і дві сині лінії…

Лейтенант підійшов і подивився на стіну. Дійсно, майже уполовину стіни грубо, мов дитячою рукою, була намальована п’ятірня з двома синіми лініями.

– Це мені нічого не говорить, – сказав він швидше для себе.

* * *

Білий пісок хвилями підлизував синє небо. Кричали чайки, ламаними лініями панахаючи синьку. Він розуміє, що у чайках є щось безлике і від того притягальне, аж до того, що починається бардак у голові. Баржа горбатим динозавром лежить на березі. Саме це йому і подобається. Ось усе це йому подобається. Порожнеча, чистота і простір, який треба заповнити. Чайок носило чорно-білим попелом. Майор розуміє, що від нього хоче той внутрішній, нині застиглий, а підвечір’ям його уяву і його непрожитий простір заповнять бутони нерозпущених троянд. Завтра вони розпустяться на повну силу, покриті росою юності, і сама безкінечність життя потече срібними річками з усіх кінців світу, і їх ніхто не зупинить. Робітники натягували троси, їхні штани лопотіли на вітру, пропечені сонцем обличчя, поорані зморшками, шерехаті руки – це відлуння смерті. Скоро прийде їхній час, але його час ніколи не прийде, коли він знає, чим жити. Паскудне змарноване життя, і не заради якихось принципів, а просто тому, що ти ідіот і народився не в тому місці, не в той час, і кеби у тебе вистачило тільки на те, щоб затягнути у кущі дурнувату маньку з паскудним запахом вульви. Для них ніколи не настане завтра, бо завтра – у натягнутих жилах, схололій крові, імпотенції. Він сів і поїхав берегом. Мовчки, облизуючи раз по раз губи і міряючи білу косу піску задоволеним поглядом, наче вона і справді належить тобі…

Майор прокидається, втягуючи ніздрями запах іхтіоли, хлорки, і тупий біль відступає до самого черепа. Він хоче заплющити очі, але стіни зараз нагадують холодець, де позастрягали всілякі речі, живі істоти, цілі квартали, ба навіть події, і він хоче крикнути, але тут перед ним починає розширюватися велетенська чорна дірка, схожа на трубу. І він стоїть на ногах, зовсім маленький, у чорному просторі, але він знає, що це велетенська труба, яка нагадує вушну раковину, і на душі у нього печаль, сум і страх.

* * *

Іва