Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

– По очах.

– І які у неї очі?

– Ну… Ну… Ну… Так, як хоче сцяти, але трохи інше, – говорить середній.

– Кльово, мужик. Кльово.

Чорний язик траси випльовує четвірку під скляні та бетонні верхотури Позняків. Брати зупиняються біля «Макдональдса». Вони розсідаються за столиками. Середній починає окликати дівчат.

– Дівчата завжди хочуть, щоб їх лапали…

– Але не кожна дозволяє…

– Точняк. Вони люблять, коли їм лижуть.

– Пішов ти. Западло. Там же воніща. Не просереш. Уявляєш? – старший звертається до молодшого, що повертається з морозивом і картоплею.

– А на фіга морозиво?

– Да, на фіга це повидло!

– На фіга, я тільки з півгодини, як пломби поставив.

Сонце било у вікно, вікно знаходилося зверху. І у неї почав підійматися настрій. Вода у ванні нагадувала молоко. Лада підняла ногу і спостерігала, як вода стікає по гарній точеній литці. Так, вона повела голову, повела повільно, як собака, як породиста собака, і знову опустила додолу очі, граючись зіницями у сонячній патоці. Белла Банс ржав. Він хапонув маньчжурки. Потім Лада підвелася у ванні, бо там, у глибині кімнати, чулися голоси. Голоси гучно били кімнату гортанними звуками: вони сміялися. Сміялися весело і заливисто. Лінивий і байдужий спокій змінився у Лади на цікавість. Вона закуталася в рушника і вистромила голову, напевне пам’ятаючи, що Белла Банс не любить, коли жінки вештаються кімнатами. Белла Банс якраз перераховував міцно скручені зелені купюри. Троє упаковували героїн. І тут зайшли брати Кривоноси, тобто Лапшини. Брати Лапшини почали валити. Старший брат з нагана, середній з «берети», третій запхнув ножа, але влучив не у пах, а в ногу. Він витягнув пістолет і бухнув прямо у перелякані очі, напевне, казаха, цілих три набої. Стріляли вони крізь пластикові пляшки. Лада дивилася на зірки пострілів, на дим, і це було моторошно захоплююче. Так, напевно, виглядало пекло, або його передпокій, якщо можна так сказати.

Було в широкій кімнаті сонячно, а кров розліталася у повітрі рожевою пилюкою. Лада захоплено ляпала віями. Вона дочекалася, коли весь цей тарарам закінчився, коли всі лежали на підлозі, а вже потім сховалася у ванній. Брати зібрали торби і поїхали. Тільки тоді вона подзвонила, але, на жаль, не знала номер будинку, номер квартири, а ляпнула так, навмання. Тоді вона попросила зачекати і, притримуючи однією рукою рушника, переступаючи через трупи, дісталася до дверей. Вона просунулася у двері, коли останній з братів, найменший, той, котрий цікавився жінками, повернув голову і сказав:

– Бляха-муха, ми пропустили ще одну!

– Да, так повернись і замочи.

Лада забігала кімнатою, в тій же ідіотській позі, притримуючи руками рушник. І тут трапилося щось неймовірне, а саме – наш ясновида мимоволі потрапив у блискучий потік автомашин. Він пролетів кілька рядів, що горіли розтопленим золотом на чорних капотах та верхах, і його невпинно потягнуло далі. Нарешті він зупинився на міліцейському спецназі. Вони пролетіли кілька мостів, потім повернули у провулок і зовсім не думали зупинятися там, де повинні були – біля помешкання Белли Банса. Разом з ментами, своїми колегами, він влетів з розгону у задрипані передпокої братів Яковенків. Їх поклали на підлогу і по черзі розстріляли. Потім почали нишпорити і шукати героїн з грошима. Але так нічого і не знайшли. Напарник літав над калюжами крові, і йому було нудно і противно. Він почав гукати, що це у кількох кварталах звідси, але розлючені менти нічого не чули та й, напевне, не могли.

Нічого особливого з Ладою не трапилося. Брати Лапшини потрапили на віддачу. Баба, гола баба, несподівано для себе, холоднокровно розстріляла братів з помпової гвинтівки. Потім спокійно вдягнулася і вийшла. На її обличчі блукала лукава посмішка дитини, яка зробила дещо таке, про що ви ніколи не здогадаєтесь. Вона йшла світлою вулицею, і здавалося, вона пливе назустріч рожевим вітрилам чи ще чомусь там. Саме так воно і відбувалося: вона вийшла і пішла, а напарник слідував за нею. Тільки все це йому здавалося неймовірно дивним. І тільки тоді він побачив чоловіка, що йшов крізь гримучу лавину автомобілів, наче крізь воду, і йшов саме їй, Ладі, назустріч. А вона йшла на нього – усміхнена, розглядаючи жовті плями сонця під ногами.

Напарник чомусь затримав увагу на порожній пропиленій пляшці з-під пива. Його взяла нудьга і самотність. Він подумав: де зараз ті люди, що полишили її? Друга, наступна, думка перелякала його ще більше. Радше відчуття: напарник побачив себе тінню; тінню, сильною, але чомусь до паскудного реальною, був чоловік, що проводив Ладу крізь розпечене гирлище асфальту. Далі напарника шарпонуло. Шарпонуло добряче, і він фізично відчув смак крові, диму і гнилі: він лежав на іржавих коліях біля велетенського гаража з вибитими вікнами і майже на смак відчував запах сциклиння й сечі. У роті – коти понасцикали. Напарник підвівся і сів. Долоні обдерті, кров на губах. І запах, духан з рота, такий, що вказував на велику кількість алкоголю в крові. Ось так. Мобілка відсутня. Два жетони на метро. Він міг заклястися, що ніколи не пересувався метро. Але це справи не вирішувало, а ще більше ускладнювало. Йти по життю у напарника вистачало не лише розуму. І йому дійсно зробилося страшно, і він закричав, лякаючи у порожньому гаражі бездомних собак, котів та щурів.

* * *

Це Дарницький район на схрещенні з Харківським. Швидше вже Дарницький, з однотипними будинками, наче збільшені собачі буди, – туди селили людей за Хрущова, таким робом наближаючи комунізм; їх селили тимчасово, але дивись, вони вирощували тут не одне покоління: дівчат, з миловидною манірністю невихованих дурок, котрі кривляли леді за світським еталоном цих місцин, пропахлих невипраною білизною; чоловіки тут були низькорослими, з широкими плечима, являли собою гібрид між босяком і зачучверілим петеушником, котрий не вірив ні у що, але за значущістю нічим не поступався першокласному чиновнику; власне, тут і клонувалися клерки. Взагалі, лейтенант обачливо ставився до цих місць: тут людей убивали, і вони ще жили у статистичних та паспортних даних, а потім їх знаходили на якійсь картонній фабриці з випущеними кишками, або ті ж таки нутрощі були розвішані білизною на дротах огорожі. Час тут захолов на одному місці, як п’яниця у калюжі.

Тогоріч він знайшов на складі свого напарника, переляканого і в екскрементах: без табельної зброї, п’яного, і ніс той якусь нісенітницю. Зараз лейтенант огинав це місце, несвідомо керуючись якимось інстинктивним зрадливим відчуттям: краще б такого не робити. Зима розвіювалася льодяниками у синьому повітрі, нанизуючись на сонце. Це нагадувало село або