Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

тільки спогади в казках старих баб. У лісі можна ще знайти залишки оборонних валів. Дивно, що ти досі їх не помітив. Ех, придалося б тобі трохи побути в монастирі. Навчився б уважності, навчився б дивитися й слухати, може, більше речей став би помічати.

На твоєму місці я б також був обережнішим із відьмою. Ти молодий, а молоді часто пхаються з почуттями туди, куди не треба, а потім мають тільки жаль і страждання. Знай також, що серце серцем, але тіла теж прив’язуються навзаєм одне до одного, і важко буває, якщо недобре вибрати. Можна не мати серця, а однак прив’язатися до когось.

Що ти такий здивований? Слух я маю добрий, а твого серця не чую. І мені навіть не цікаво, що ти з ним зробив, бо, безперечно, щось дурне, а як раз віддаси, то втратиш його назавжди. Ти, мабуть, про це знаєш, і видно, що подорожуєш у пошуках нового серця. Так наче вертаєшся додому; один поганський мудрець написав, що серце є домом людини, і повторював це за ним потім один чернець з Німеччини, за що його, зрештою, мало не спалили на вогнищі. І тому я б тобі радив: кинь ту відьму до холери, поки ще є час.

Є така розповідь про мандрівника, який вертався з війни додому й, зустрівши на своєму шляху відьму, пробув на її острові купу років, бо в цьому теж полягає роль таких, як вона, щоб відводити від мети, щоб чоловік тупцював на місці й думав, що так має бути, що це справжнє життя. Бо, може, ти ще серце знайдеш, але якщо відмовишся, то всохнеш, і залишиться від тебе тільки те, що зовні, а всередині зжере тебе цвіль і хробаччя. Гадаєш, тоді відьма хотітиме тебе? Такого старого й порожнього? Піде, коли вже нічого в тобі не залишиться, і тільки її й бачили.

Гей, чекай, куди це ти? Кубо? Кубо! Ми ж горілки не допили…

XXX. ПРО КОРИСТЬ, ЩО ВИПЛИВАЄ З ПРАЦІ

Повідають, що пустельниця Слава могла виглядати дуже молодо, якщо хотіла. І одні твердили, що то була дія чарів, а інші, що це завдяки чорній фарбі для вій, цегляному мастилу для вуст і ополіскувачу з рум’янку, мильнянки й звіробою для освітлення волосся.

Проте коли напівтверезий Якуб увірвався в її хату, повторюючи п’яте через десяте те, що йому допіру розповіли Замазура й Лихий Чоловік, Слава згорбилася над столом, сплела пальці рук і виглядала просто старою.

До цих рук Якуб приглядався довго, бо пустельниця довго мовчала. Були це руки сильні й спрацьовані, позначені блакитними горбочками жил, майже чоловічі; гарні. Ні по чому так не знати віку, як по руках.

— Що під моїм дахом чорти спілкуються з отуманеними травою бабами? — озвалася вона нарешті, а кожен звук рипів, як кільця іржавого ланцюга. — Що тримаю тебе в домі, аби ти постарів, а я тоді зможу тебе кинути? І що чарами краду молоко, щоб годувати ним змій, так?

Якуб розглядав личаки на своїх ногах. Сором ріс у ньому й червоним раком виповзав на обличчя. Яким дурним він здавався сам собі! Лихий Чоловік може зараз втішатися, що Якуб проковтнув його безглузді вигадки.

— І ти не подумав, навіщо б я мала тих змій молоком годувати? Цицьки мені лоскотати — для того я маю тебе. А як не тебе, то когось собі знайду. Ну, що ти червонієш, як панночка? Приходиш, говориш усякі свинства, а потім рум’янишся; невиннятко, можна подумати.

— Але ж я сам бачив у тебе тих чортів!

— Яких знову, курва, чортів?

— Як це яких? Того, худого, з оленячими рогами і того, товстого, з цапиними.

— Коли це ти їх тут ніби бачив?

— Ну, як перший раз повернувся від пустельника… Від Лихого Чоловіка.

— Пам’ятаю. Так напився, що повинен би на колінах благати, щоб я тебе взагалі до хати впустила. А я, дурна, не тільки впустила, то ще й дала тобі. Гадаєш, дуже приємно п’яному хлопові давати? Навіть такому красунчику, як ти.

— Не раз я напивався, а чортів ніколи не бачив, — надувся Якуб.

— А ти хоч знаєш, на чому Лихий Чоловік той самогон настоює?! У селі кажуть, що на дурмані, який часом у полі знаходять. Часом на полині. А як притисне його, то навіть на букових горішках. Від одного, другого і третього, Кубо, голова так дуріє, що аж ну.

— А спала з ним?

— А що тобі до того, з ким я спала? — спокійно відповіла пустельниця, і цей спокій зовсім спантеличив юнака. Баби не повинні так говорити про ці справи.

— Замазура розповідав.

— Замазура?

— Ну… що Лихий Чоловік — це Мрук з легенди, а ти — Королева Магура…

— Але, Кубо, немає когутів, які говорять. Хай навіть такі хитрі й кмітливі, як Замазура.

Якуб зовсім збаранів.

— Ко… когут?

Наче на підтвердження цих слів з подвір’я долинуло голосне піяння. Шеля зиркнув через вікно. По плоті з хмизу гордо походжав чорний пихатий півень. Його червоний гребінь і набухлі нарости були найбільшими, які юнак будь-коли бачив. Холодні краплі поту виступили на хлопцевому чолі.

— Кубо, що з тобою? — розхвилювалася Слава. Вона сіла біля нього на лавці, обняла рукою. — Надто довго я тебе тут тримаю, від браку людей у тебе вже паморочиться в голові. Врятувати я тебе врятувала, відгодувати відгодувала, живеться нам добре, і навіть люди нічого не кажуть, бо бояться мене. Може, не треба було мені навчати тебе чарів, може, це зарано було. Ти повинен піти, попрацювати, перемовитися з кимось. Тільки не з Лихим Чоловіком. Я чула, що у Кендзьорів ставитимуть нову хату, бо середній син на Масницю оженився, і ніби його баба вже з животом ходить. Ти хлоп сильний, жилавий; напевно допомозі зрадіють. Іди, виспися, протверезися.

Спантеличений Якуб поплентався на своє горище. Коли настала ніч, а він усе ще висів між явою і сном, прийшла до нього Слава. В темноті вона знову була молодою, пахла травами, як розігріта лука. Міцно втулилася в його тіло й нічого не казала, бо й непотрібно було.

З тією працею — то пустельниця мала, однак, слушність. Наступного дня Якуб пішов у село, пішов неохоче, бо вже відвик від людей. Проте хлопи залюбки прийняли його допомогу, хоча й дивувалися. Один лиш Йоахим Пекелек заперечував і назвав юнака відьминим бахуром. Дали один одному по морді, та й усе; потім капусту з горохом на обід їли з однієї миски й одною ложкою