Слава Світова - Теплі історії в конвертах

дуже знайомими, дарма, що цю людину вона бачила вперше в житті: від них віяло легкістю, щирістю та затишком.

— Я — Марко, — промовив попутник, поклавши кейс і комп’ютер на сидіння, та й собі зручно на нім умостився. — Не заважаю вам стелитися?

— Що ви, аніскільки! Уже майже закінчила, — заговорила Лариса немовби не своїм — тоненьким і беззахисним — голосочком. — Мене звати подуш... тобто Лариса. Приємно познайомитися.

— Мені також. То що, ви задоволені?

— Тобто? — не зрозуміла Лара.

— Ну, попутником, маю на увазі. Знаєте, дехто переймається, що доведеться їхати з. як би це м’якше сказати. смердючим бевзем абощо.

«Він, певно, ще й думки читати вміє», — помислилося Ларисі, а вголос вона відповіла:

— Дуже.

Лариса раптом подумала, що з такою людиною можна було би прожити всеньке життя, будучи впевненою в завтрашньому дні, народити йому купу дітей і разом зустріти сиву старість. «Стоп! Як я до такого взагалі додумалася?! Напевно, дурнуваті серіали, яких надивилася в готелі», — розлютилася вона сама на себе. Одначе попутником далебі була таки більш ніж задоволена.

Потяг летів удалечінь, рахуючи тисячі шпал, а в третьому купе спального вагона за казна-котрою за рахунком склянкою чаю безтурботно гомоніли Лариса та Марко. Поки не лягали — дарма, що була вже майже друга ночі, а попереду на обох чекав по-своєму складний день; складалося враження, що вони знаються вже не один рік, а може, і не одне десятиліття.

— ...і ці повсякчасні робочі поїздки вже дійсно в печінках сидять. Розумієш, я б радо взяв відпустку бодай на декілька днів, але з такими темпами це просто неможливо! — Марко сьорбнув чаю. — Люди подорожують, щоби побачити нові й цікаві місця, ще раз навідати ті, які їм подобаються, а я мотаюся сюди-туди, як білка в колесі, і світу білого не видію. А ти, напевно, часто подорожуєш?

— Ні. Щиро кажучи, останні три роки я взагалі не виходила з дому без нагальної потреби, бо у своїй квартирі і працюю, а друзів. друзів не маю. От, зараз їду невідомо куди вперше за дуже, дуже довгий час.

— А як так сталося, що їдеш у Кам’янець-Подільський? Чому обрала саме його?

Лариса вагалася, чи не розповісти Маркові історію з цими дивними листами, вином і силою-силенною трійок скрізь і всюди, але вирішила, що це вже занадто.

— У дитинстві була там разом із батьками, — відповіла вона натомість, — і мені запам’яталася фортеця. Вона така, знаєш, велична, древня. монументальна. Дуже хочеться побачити її ще раз.

Гадаю, у цю пору року туристів там не так багато, як, наприклад, улітку, тож, можливо, вийде спокійнесенько погуляти.

— Також не люблю, коли багато людей, — Марко поглянув кудись у надвірну темряву. — Слухай, я б залюбки поговорив іще, із тобою легко й цікаво, але завтра в мене важлива нарада і треба хоча б трішечки поспати.

— Звісно! Я теж уже куняю... не подумай, не через те, що ти нудний, а... просто ці декілька днів видалися трохи божевільними.

— Сподіваюся, божевільними в хорошому розумінні? — усміхнувся Марко.

— У найкращому з можливих!

І це знову було щирою правдою.

Близько шостої ранку Лара нетерпляче тупцювала на невеличкій площі поруч із залізничною станцією Кам’янця-Подільського, чекаючи на своє таксі, що десь забарилося. Вона останніми словами кляла себе за те, що посоромилася взяти номер Марка, з яким дуже-дуже хотіла зустрітися ще бодай раз і бажано за спокійніших обставин, коли над ними обома не нависатиме потреба бігти кудись і робити щось незрозуміле. Далебі, тепер їй було по цимбалах на цього Б. та на його потуги, бо ж Марко, цей заклопотаний бізнесовими справами чоловік, справив на неї глибоке враження: він когось дуже-дуже нагадував. Але кого саме?

...На випускний вечір усі учні, як і деякі вчителі, добряче налигалися звичного для такої нагоди пійла. Крутило ввімкнув повільний танок, нетверезі випускники порозбивалися на пари та хаотично кружляли посеред зали ресторану середньої паршивості, а Лариса сиділа в куточку й споглядала це дійство без жодного зацікавлення. Дійсно, що їй до тих танцюльок? Вона у своїх драних джинсах, порваних кросівках та з пофарбованим у криваво-червоний колір волоссям неабияк вирізнялася на тлі всіх цих дівуль у вечірніх сукнях. Хто її запросить? Та й байдуже.

— Ларо, потанцюймо? Ти мені дуже давно подобаєшся. А це -випускний, і потім, напевно, розлетимося хто куди, невідомо, коли ще побачимося.

І вони завихорилися в танку. Усе це скидалося на якийсь божевільний сон, який невідомо з якого дива миттєво обернувся на реальність. Лариса тримала Петра за плечі, довкола миготіли різнобарвні вогники світломузики, повітрям верховодив запах шампанського, а хлопець-ідол ласкаво усміхався до неї, не зводячи погляду.

— Можна, я поцілую тебе, Ларо? Я так давно хотів це зробити!

Його усмішка дедалі наближалася...

Либонь, Петро був би зараз дуже подібним до Марка. якби не той стопекельний шприц зі смердючою, мутною рідиною, що загнав його на кладовище Яцева у двадцять один.

Кладовище. Могили. Мама.

— То ми їдемо сьогодні чи ні?! — вивів Ларису з трансу різкий чоловічий голос. Поруч нетерпляче торохтів білий «Ланос» із шашечкою на даху.

— Так, так, звісно, — отямилася вона й узялася відчиняти пасажирські дверцята. — До готелю «Чотири сезони», будь ласка, що на Червоноармійській, тридцять три.

Лариса відчула потужне дежавю, щойно зайшла до готелю: хол був практично таким самим, що й той, де вона опинилася на свій день народження, і надто знайомими видавалися хлопець із дівчиною, які сиділи за комп’ютерами. От тільки пахло тут так, ніби в когось на кухні трапилася халепа — підгоріли чи то шкварки, чи то тісто, а чи то взагалі все відразу.

— Вітаємо, — озвалася з-за стійки дівчина, не чекаючи, доки Лариса сама до неї звернеться, — і ласкаво просимо до нашого готелю! Ви в нас уперше?

— Так, — Лариса підійшла до рецепції. — А що це у вас, прости Господи, згоріло?

— Ой, не зважайте, будь ласка, — усміхнулася адміністраторка. — Через дорогу працює кафе. До нас кожного ранку несе цим смородом, але згодом вони припиняють так завзято готувати, і все вивітрюється. Тож. чим можу вам допомогти?

— На моє ім’я має бути зарезервовано номер. Подивіться, будь ласка.

— Як вас звати?

— Лариса Бахмутова.

Панянка почала клацати своїм комп’ютером, а її колега спрямував погляд кудись під