Катерина Орєхова - (не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова

— Звичайно, — очі Кості сміялися, він явно знаходив ситуацію, що склалася, комічною. — Більше нічого такого не станеться.

— Що обговорюєте? — вліз в нашу розмову Ігнат, опускаючи руку на спинку мого стільця.

— Нічого важливого, — сказав брат. — Різні сценарії розвитку ситуації.

— Не зрозумів, — Ігнат підняв брови, явно натякаючи на подробиці.

— Костя каже, що тут протяг, а я тільки перехворіла, — трохи відсторонилася від руки Ігната, щоб не складалося враження, що він мене обіймає. — І запропонував мені помінятись з ним місцями, щоб я сиділа у теплому куточку.

Рома вже почав пару, але мені не хотілося відступати від своєї ідеї. Мені було життєво необхідно відсісти від Ігната. І зробити це демонстративно, щоб Рома помітив.

Саме тому протягом наступних кількох хвилин ми активно пересідали. В результаті всіх маніпуляцій, я виявилася сидячою поруч зі стіною з одного боку і Костею з іншого, а Ігнат сидів поруч із Костею і здається, не повірив у казку зі протягом. От і добре.

Вже зайнявши свої місця і зосередившись, я зрозуміла, що Рома перервав лекцію і чекав, поки ми сядемо.

— Чудово, сподіваюся, що тепер всі задоволені своїми місцями, — промовив він, виділяючи слова і навіть не намагаючись стримати сарказм. — Я можу продовжувати?

Рома трохи підняв брови, чекаючи відповіді.

— Так, звичайно, — люблю свого брата за те, що він завжди готовий взяти удар на себе. — Вибачте, Романе Олександровичу.

Трохи кивнувши, Рома продовжив свою лекцію, все ще уникаючи мого погляду.

"Я вже на безпечній відстані від Ігната", — написала я Ромі. Мені було фізично необхідно побачити його посмішку та теплоту погляду, спрямованого на мене.

Рома кинув швидкий погляд на свій телефон, але не взяв його до рук, щоб відповісти мені. Тоді я зробила другу спробу:

"Ром, ну подивися на мене"

Швидкий погляд на телефон і нарешті Рома зупинив свої очі на мені. Я не змогла стримати посмішки, коли він обвів поглядом контур мого обличчя, затримуючись на губах.

Сподіваюся, що він, так само як і я, любить яскраві помади.

"Ти дуже гарна", — прилетіла відповідь від Роми за кілька секунд.

"Я старалася для тебе"

Замислившись на кілька секунд, я таки вирішила докласти фотографію, яку зробила сьогодні вранці, збираючись до університету. На ній я вже була повністю нафарбована, але ще не одягнена. Фотографія була з одного боку невинною, але мені здавалася дуже чуттєвою. Ключиці, які чомусь особливо Ромі подобалися, злегка випирали та привертали увагу до грудей, які вгадувалися на краю фото. Яскраві губи були спокусливо розплющені й одразу впадали в очі.

Натиснувши кнопку відправити, я відразу вперлася поглядом у Рому, жадібно ловлячи його реакцію. Я не знала як він ставиться до таких фотографій, може йому не сподобається?

Не перериваючи лекцію, Рома потягнувся за телефоном і змахнув екран нагору… І відразу замовк. Швидко перемістившись до свого столу, він сів на місце викладача, не відриваючи погляду від телефону. Невже йому не сподобалася фотографія?

Я закусила губу і, здається, навіть перестала дихати. Подивися ж на мене! Я не розумію, що ти думаєш, хотілося мені сказати Ромі.

Але замість того, щоб перевести на мене погляд, викладач поклав телефон на стіл екраном униз і, різко піднявши погляд на аудиторію, сказав:

— Думаю, сьогодні вистачить теорії, перейдімо до практики, — він відкрив журнал і викликав до дошки першого студента зі спуску.

Через п'ять хвилин, які здалися мені як пів години, Рома знову взяв у руки телефон і щось почав друкувати.

"Припини мучити свої губи, залиш їх мені", - нарешті, хоч якась реакція. Навіть дивно, що Рома помітив, як я кусаю губи, мені здавалося, що він навіть не дивився в мій бік.

"Залишися після пари в аудиторії", - прилетіло слідом за першим повідомленням.

"Добре", — мене вистачило тільки на коротку відповідь. Я досі намагалася зчитати реакцію Роми на мою фотографію. І досі не розуміла, чи варто мені робити такі фото та скидати йому.

Насилу досиділа до кінця пари. Рома відпустив студентів, а сам сів свій стіл і почав заповнювати якісь документи.

— Костя, — потягла я брата за рукав. — Забери Ігната, я хочу з Ромою поговорити.

— Навіть так? — брови брата злетіли догори. — Добре, тільки не розбещуйтесь сильно, ви все-таки в храмі знань перебуваєте, — Костя підморгнув мені, продовжуючи закидати свої речі в рюкзак.

— Кать, нам з Ігнатом ще на кафедру треба зайти, — сказав брат голосніше, привертаючи увагу друга. — Зачекаєш на мене на стоянці, добре?

— Так, звичайно, — кивнула я, приймаючи його версію.

— Навіщо нам на кафедру? — вперся Ігнат, а мені захотілося його чимось стукнути. Мені просто треба було залишитися з Ромою наодинці.

— Ти забув? Кирилов же сказав нам взяти завдання після пар, — тут же знайшовся Костя, підхоплюючи Ігната та підштовхуючи його до виходу. Вже виходячи за двері, брат озирнувся і підморгнув. Тільки не мені, а Ромі. Відчула, як мої щоки червоніють, Рома явно зрозумів, що я попросила брата допомогти мені залишитися з ним наодинці.