Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

Кілька кроків — і ми в іншій машині. Дбайливо влаштувавши мене на сидінні, сідає сам. Автомобіль плавно починає рух, а я повертаю голову в бік тюків з сіном. Хочу бачити місце аварії, але Шогіл притягує мене до себе. Втопивши в обіймах, ніжно погладжує руками, змушуючи дивитися на нього.

— Не треба, не дивися! — вимовляє як прохання. Цієї миті у мене всередині щось обривається. Я невідривно дивлюся на чоловіка. Ні, я не бачу цілком його обличчя, адже в машині досить темно. Світло падає тільки з передньої панелі автомобіля. Того, що я бачу, мені достатньо. Очі… У них багато тривоги, дотики рук говорять своєю мовою, і стукіт його серця, який вводить мене в ступор. Занадто голосно і занадто чітко я його чую.

— Все так погано? — не відстаю і не відводжу погляд від його очей. Тепер мене вже накриває зовсім інший страх. Я боюся майбутнього. Боюся до смерті відчути знову біль зради та розчарування. Бути обманутою й покинутою.

— Ні, але тобі на сьогодні вистачить. Потім подивишся фотографії, — шепоче, притискаючи мою голову до свого плеча.

Так ми і їдемо в тиші. Більше немає бажання розмовляти чи сперечатися. Я до кінця навіть не розумію, куди мене везуть. Та й неважливо, головне, що мій син і я у безпеці, зараз для мене тільки це має значення. У роздумах я засинаю.

— Ягідко! — ледь чутно лунає знайомий голос у мене над вухом. Розплющую очі — Шогіл. Вигнувши брову, дивиться з усмішкою. Виявляється, я у “процесі” сну сама залізла до нього на коліна і міцно вчепилася в шию.

Різко відхиляюся і сідаю на сидіння, відвертаючи голову в інший бік. Що зі мною? Не могла ж я впустити його у своє серце тільки тому, що він мені врятував життя? Ні! Дурня все це! Думаю, це від пережитого стресу.

Яромир виходить на вулицю і простягає мені руку, як справжній чоловік. Ні, не вірю, не можу повірити, що він такий — справжній! Якщо він продовжить у тому цьому дусі, мені буде важко продовжувати його ненавидіти.

Проігнорувавши жест, сама намагаюся вибратися з автомобіля. Хмикнувши, Яромир пропускає мене вперед, уважно вдивляючись у моє обличчя. Роблю крок, але Шогіл хапає мене за руку. Повертаюсь і зустрічаюся з його очима.

— Якби ти знала, яка сексуальна, коли брикаєшся! М-м, так і хочеться залишитися з тобою у спальні й забути про все на світі! — вимовляє чоловік. Рукою ледь відчутно підштовхує мене вперед. 

Не звертаю увагу на його фразу і крокую далі.

Підіймаю очі й бачу просто неймовірну картину. У темряві велика двоповерхова будівля мерехтить як палац. Деталі не розгледіти, але ефект від освітлення мене просто вражає!

— Матусю, мамо! — кричить з дверей Тимур і біжить нам назустріч. Наблизившись майже впритул, зупиняється. — Мамо, тату, що сталося? Що з вами? — торохтить дитина, бігаючи очима від мене до Яромира. Робить ще крок і обіймає мене за талію, міцно притиснувши свою голівку до мого живота. Обіймаю у відповідь. Кілька секунд — і дитина відпускає мене, кидається до батька. Яромир підхоплює сина на руки, міцно притискаючи маленьке тільце до себе.

Подивившись на них, я почуваюся зайвою. Сльози вмить потекли з моїх очей, навіть не залишивши можливості заховати своє обличчя. Образа настільки поглинула мене, що навіть не зрозуміла, як Шогіл з моїм сонечком підійшли ближче та обійняли. Немов приймаючи мене в сім'ю. Тимур однією рукою обіймав мою шию, іншою — батька, міцно вчепившись.

— Матусю, татку, я вас так люблю! — шепоче дитина, зручно влаштувавши свою голову між моєю і Шогола.

— І ми тебе любимо! — відповідає Яромир, вибиваючи ґрунт з-під ніг. Ніколи не могла подумати, що такий зарозумілий диктатор, як він, може сказати такі слова.

— Єво, Боже, що сталося? О Господи, донечко! — з хати вибігає стривожена Марина.

— Потім усе розповім. Дякую, що не залишила Тимура! — на автоматі випалюю, не випускаючи з обіймів чоловіків.

— Ходімо в дім, лікар вже чекає, хоч по-людськи огляне вас. Боже, який жах, Яромире Маратовичу, ви як? — звертається Марина до Шогола.

— Зі мною усе добре. Проведіть Єву до лікаря, — голосом начальника наказує Яромир.

Тимур неохоче відпускає мене, продовжуючи обіймати батька. Марина підхоплює мій лікоть, і ми заходимо у дім. Опустивши очі в підлогу, я йду за жінкою, все більше заглиблюючись у себе. Дивні та суперечливі почуття зараз опанували мною. Немов мій темний бік зійшовся на одному ринзі з білим. 

Я відчуваю, що бій почався. Ні, це не бій — місиво. Ці емоції дуже швидко мене поглинають, затягуючи, як бурхлива річка у своє річище. Тепер мені потрібно боротьба не тільки з Шоголом, але із собою, з цією пристрастю і тяжінням до чоловіка. Я повинна постаратися втримати свій потяг й особливу увагу приділити серцю. У жодному разі не впустити туди чоловіка, інакше я пропала.

— Сідайте, Єво Анатоліївно, — голос повертає мене до реальності, і я підіймаю очі. На мене з цікавістю дивиться маленький сивий чоловік, що нагадує колобок. Такий кругленький та усміхнений.

Після огляду, який підтвердив, що у мене тільки легкі подряпини, я пішла в душ. Вдосталь наревівшись там, я все ж вирішила спуститися вниз і дізнатися, як себе почуває Яромир. Війна війною, а він мене, можна сказати, врятував. І слава Богу, що поїхав зі мною, хоча я впиралася як могла, навіть придумала план як помщуся. Але після пережитого, я точно не буду втілювати в життя свої фантазії. Навпаки, мені варто подякувати, і, навіть можливо, гарненько придивитися до чоловіка.