Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

-7-

Єва

Глухий дзвін стоїть у мене в голові й дуже важко дихати. Таке враження, що я потрапила під прес, і він втискає мене у крісло автомобіля. У мій ніс вривається запах мигдалю, а вуха вловлюють ледь чутне рване дихання. Розплющую очі — темрява, тільки ледь помітні горизонтальні смуги світла. У голові промайнули думки, одна жахливіша попередньої. Вдивляючись у темряву, намагаюся зрозуміти, що сталося.

— Ти як? — зі стогоном запитує хрипкий голос. — Ай, — видає протяжний стогін. Мовчу і напружую свої звивини. Пам'ятаю, як Яромир почав зворотний відлік. Коли сказав три, я просто втиснулася у сидіння і сильно заплющила очі. Я за все своє життя такого страху не відчувала. Молила Бога, щоб він нас залишив на цій грішній землі, щоб не зробив мого сина сиротою. Адже не з чуток знаю, як важко без матері.

Пам'ятаю, як він сказав “один”, а потім на мене немов упала бетонна плита. Можливо, це був уже удар — не знаю. Тільки не можу зрозуміти: чому я під чоловіком? Чи це не був удар, а він накрив мене собою! Але навіщо?

— Жива, а ти? — шепочу, інакше ніяк. Чоловік своєю вагою притиснув мене, від чого дуже важко дихати, а говорити взагалі неможливо.

— Теж, ай, начебто, — з шипінням від болю відповідає Шогіл. Опускає голову мені на плече, зачіпаючи коротким волоссям мій ніс. Рвано дихає. Починаю дякувати Богу, за те, що почув мене і зберіг життя.

З вулиці доносяться крики та шум, немов там знаходиться швидка і пожежна автомобілі. Чую, як хтось старанно смикає за дверну ручку. Знову шум, стогін Яромира, і мої очі заплющуються, а губи розпливаються в усмішці.

Підіймаю повіки та розумію, що вже на вулиці. Дує прохолодний вітер, а я накрита ковдрою, щільно притиснута до чоловіка, запах якого не сплутаю ніколи в житті. Мигдаль огортає мене спокоєм і усвідомленням, що все й справді добре закінчилося.

— Шефе, Сашко з малим вже їде до вашого будинку. Все під контролем, машини з бронею, охорона — муха не пролетить, — чую крізь туман басовитий незнайомий голос.

— Хай дивляться добре, якщо з мого сина хоч одна волосина впаде, я вам всім члени відріжу! — відповідає голос Яромира над моєю головою. Я дихаю на повні груди, жадібно вдихаючи нічне повітря. Ще не до кінця розуміючи сенс його слів, щільніше притискаюся до грудей чоловіка. Як було недавно, мені тут дуже добре і спокійно, я почуваюся у безпеці.

Через мить розумію, про що говорив Шогіл, і різко відхиляюся, впиваючись очима в обличчя Яромира.

— Що з Тимуром?! Що з моїм сином?! — кричу щосили. Тіло пробиває тремтіння, а очі накриває пелена страху. Хребтом стікає холодний піт, а серце стискається з неймовірною силою. Я, притиснувши руки до грудей, намагаюся розгледіти у напівтемряві вираз обличчя Яромира.

— З ним усе добре, він з охороною. Я вирішив перестрахуватися і наказав забрати дитину у котедж шефа. Скоро і ви туди поїдете, — відповідає той самий басовитий голос, що звертався до Шогола.

Судомно видихаю і падаю назад в обійми Яромира. Він дбайливо притискає мене до себе, заспокійливо погладжуючи мою спинку. Все ж добре мати чоловіка, який розв'язує твої проблеми.

— Поїхали, я хочу до сина, — шепочу в груди.

— Зараз, дві хвилини, хлопці закінчать огляд, і ми поїдемо, — відповідає Яромир ледь чутно мені на вухо.

Трохи відхиляюся, хочу побачити місце аварії. Хочу подивитися, як ми приземлилися і взагалі, що навкруги. Виявляється, ми знаходимося в мікроавтобусі, задні двері відчинені, Яромир сидить, тримаючи мене на руках, немов однорічну дитину, загорнуту в ковдру.

— А ти як? — нарешті вичавлюю з себе. Перед очима з'являються картинки, пережиті не так давно — і тіло знову пробиває нервове тремтіння. Судомно озираюся на всі боки, але не бачу жодної швидкої допомоги. Ще сильніше чіпляюся за чоловіка, сильно притулившись до його плеча.

— Тихо, тихо! Все обійшлося, і з нашим сином усе добре! — відповідає Яромир. Погладжує по волоссю, з кожною секундою обіймаючи все міцніше. Обличчям, немов кошеня, треться об моє волосся, періодично цілуючи в скроню. Мені б обуритися, але я не хочу. Здається, моя ненависть до цієї людини з кожним днем кудись випаровується, і в моєму серці народжується зовсім інше почуття. А після сьогоднішніх подій мені навіть слова Ані здаються не такими вже нереальними. Але можливість віддати знову комусь своє серце мене дуже лякає.

— Яре, як ти? — питаю ще раз. Чоловік завмирає, нахиливши голову, здається, навіть не дихає. У напівтемряві погано видно обличчя, але його очі яскраво блищать, горять вогнем. З одного боку, страшно і хочеться відвести погляд, але бажання продовжувати плавитися у цьому вогні сильніше за мене, і я невідривно дивлюся у центр пожежі.

— Добре, а ти? — охоплює моє обличчя руками й цілує в щоку. Дуже трепетно ​​і ніжно, остаточно змусивши мене потонути в ньому. Киваю головою замість відповіді, щільно стиснувши губи, щоб не почати плакати.

— Яре, хто це зробив? Чому? І як тепер жити далі? — засипаю питаннями.

— Я про все подбаю, — втішає мене Шогіл.

— Шефе, машина прибула. Можете їхати. Я залишуся, потім підтягнуся зі звітом.

— Добре, а ти, тільки-но щось дізнаєшся, телефонуй. І коли закінчиш — кулею в особняк. І в жодному разі не повідомляти діду! — більш суворим тоном роздає вказівки Яромир своєму охоронцеві. Не відпускаючи мене ні на мить зі своїх обіймів, він підіймається і несе моє тіло до іншого автомобілю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍