Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

Нічого не відповідаю, додаючи ще швидкості у межах розумного, я ж не ідіот. На що Єва повертає голову до мене, пропалюючи на моєму обличчі дірку.

— Повторюю ще раз для таких тупих, як ти. Мене вдома чекає син, тому я хочу приїхати цілою і неушкодженою. Ти якщо хочеш брати участь в перегонах — будь ласка, але тільки без мене! — вже більш спокійним голосом торохтить Ягідка. І знову в яблучко! Зсередини мене починає трусити, і я злюся на себе. Час подумати не тільки за себе і свої бажання, треба поставити сина на перше місце, як це зробила Ораторка.

Під'їжджаємо до маленького спуску, і я плавно тисну на гальма, але автомобіль мчить, не зменшуючи швидкості. Втискаю з усієї сили педаль у підлогу, але нічого не змінюється — автомобіль не зупиняється. Попереду перехрестя і світлофор. Кидаю погляд на Єву. Вона сидить, міцно вчепившись у ремінь, не видаючи ні слова. Перше, що спадає мені на думку — це ручник, але я боюся, що при такій швидкості, та й ще на спуску, нас просто знесе з траси й ми можемо перекинутися. Рукою дістаю телефон і кидаю Ораторці на коліна.

— Скажи чесно, ти вирішив нас вбити? — кричить Ягода, коли я об'їжджаю машину.

— Набери Кіма, якщо хочеш жити!

— Зупинись негайно! — вимовляє тремтячим голосом. Я концентруюся на дорозі, не дивлячись на жінку. Боюся втратити пильність, адже це вже не іграшки. Думаю, хтось добре попрацював з машиною Ягідки. Мною керували ревнощі, коли я приймав рішення відвезти її додому, але тепер здається, що відчув десь на підсвідомому рівні: є ймовірність небезпеки.

— Ягідко, ти коли востаннє техогляд проходила? Чому гальма не працюють? — ричу крізь зуби. — Телефонуй, бл*ть, Кіму, або ми точно розіб'ємося на хрін!

— Ти що верзеш, придурок?! Що означає не працюють? — верещить з такою силою, що мені вуха заклало. Кидаю погляд на жінку і розумію, що не така вона й сильна. В очах страх і приреченість. Тремтячими руками знімає блок і поспіхом шукає номер.

— Просто затисни цифру нуль! — підказую я, вирулюючи між машин, як між перешкодами на трасі для лижників. Намагаюся не показувати свого істинного стану перед жінкою. Мною заволодів страх, саме він. Ні, не за мене — за Єву. Адже я ніколи їй не бажав зла, ненавидів — так. Розуміння, що це все через мене, а я більш ніж упевнений, чия це робота, також зароджує у мені злість.

— Шефе, — одразу відповідає Кім.

— Виведи мене з міста і знайди місце для м'якої посадки! — об'їжджаючи ще один автомобіль, кажу я. Начальник починає матюкатися, та так смачно, що навіть моя Ягідка вивалила очі на лоба.

Поки у слухавці тиша, я починаю здогадуватися, що все могло бути набагато гірше. Зараз близько одинадцятої вечора, автомагістраль майже порожня. А якби це сталося під час години пік?! Тоді Тимур точно залишився б сиротою! Після цієї думки до горла підходить пронизливий клубок, і я б'ю долонею по керму, не відволікаючись від дороги. Хочу подивитися на Єву, але боюся втратити контроль над автомобілем.

— Я не розумію… Коли їхала сюди, з машиною все було добре! І два тижні тому я пройшла техогляд! — вимовляє з нерозумінням і шоком.

— Отже, ти комусь насолила і від тебе вирішили позбутися! — брешу. Хоча ні, все може бути. Макса я відкидаю одразу, він швидше підкладе до мене в дім бомбу, ніж зашкодить Єві. А ось фонд міг стати комусь поперек горла.

— Через три кілометри з правого боку буде плавний з'їзд на сільську дорогу. Ще через два кілометри є поле, де безліч тюків з сіном! У нашій ситуації більш м'якого гальма і вигадати неможливо, — нарешті оживає слухавка, і я розумію, що зараз все залежить тільки від мене.

Обходжу ще дві машини, виляючи по магістралі, немов за мною женуться тисяча чортів. Серце, здається, ще ніколи так голосно не стукало, адреналін від швидкості наганяє все більше хвилювання. Змушую себе відігнати всі сторонні думки та думати тільки про хороше. Про сина і, звісно ж, про цю бестію, яку я маю намір приручити.

З'їжджаю на сільську дорогу, кидаючи ще один швидкоплинний погляд на Єву. Вона сидить, щільно притулившись до спинки крісла та прикривши очі. Не дивлячись, простягаю руку і міцно стискаю її долоню.

— Все буде добре! — промовляю, сам не до кінця повіривши у свої слова.

— Сподіваюся! — одразу летить відповідь.

Автомобіль мчить дорогою, немов скажений, і, нарешті, в поле зору потрапляє то споруда, яка має нам замінити гальма.

— Готова? — вкладаю в голос весь спокій, який залишився в цій ситуації, випускаючи з легень тремтіння разом з усім киснем.

— Ні, але хіба у мене є вибір?! — приреченим тоном відповідає Єва.

— Три! — починаю зворотний відлік. Натискаю на кнопку, щоб розстебнути ремінь. — Два! — відпускаю кермо. — Один! — підриваюсь з місця і накриваю Єву своїм тілом.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно