Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

Розділ 20

Піддавши нашу завзятість перевірці, далі доля вже не влаштовувала жодних сюрпризів. Окрім самих неминучих у горах… Тож прогулянкою сходження на вершину теж не назву. Довелося попотіти і посопіти. Особливо коли до мети залишилося метри чотири по вертикалі.

Дивний гомін ми й раніше чули, але у горах завжди шумно. То вітер раптом щось вигукне, заблукавши в ущелинах. Або камінчики, скочуючи і зриваючись униз, залементують на різні голоси. Лаючись гучною скоромовкою або скаржачись пошепки, з посвистом. Тож ми особливо не прислухалися. Поки майже не залізли на самий верх.

Тепер, коли звуки на вершині вже не змішувалися з іншими, найбільше вони скидалися на те, що там важко перевертається з боку на бік щось величезне.

— Ти ще не передумала?

Ну, не подобався мені цей звук. Якось у селі бачив, як мучилася корова, що розпорола арматурою живіт. Поки не прирізали… І ось зараз мені чомусь згадалася саме ця картина. Велика тварина, з якої поступово йде життя... вовтузиться у власній крові та кишках. Небезпечна саме останніми судомами.

Замість відповіді Леонідія полізла нагору ще швидше.

От невгамовна. Чи побачити синього орлана для неї так само важливо, як для одного покійного короля — Париж? Котрий коштував меси.

Добре хоч тут зручних виступів та тріщин вистачає. Є за що вхопитись і куди ногу поставити. А потім підтягнутися. І ще раз… І ще…

— Діво войовнице! — тихо промовила амазонка, досягнувши вершини. Вона випереджала мене рівно на корпус, так що довелося напружитися.

— Ні чого собі за хлібцем сходили...

Весь зріз скелі займало просторе гніздо. Ну, за формою... Тому що досі мені не доводилося бачити птахів, що будували свої житла з цілих стовбурів. Двома долонями не обхопити.

Але не ця картина викликала здивування. А битва, що точилася на наших очах. Вірніше, вже фінал.

Величезний птах стискав у пазурах таку ж величезну зміюку. Настільки велику, що поки гадина не поворухнулася, я сприймав її за одну з колод. Судячи з того, як безсило волочилися по дну гнізда триметрові крила, орлан був мертвий, а на протилежному боці гнізда, до стінки злякано тулилося синє пташеня. Трохи більше за щойно опірене курча.

Мабуть, змія заповзла в гніздо, коли орлан полював і лише дивом встиг повернутись. Він накинувся на ворога, встромив у нього пазурі, але не встиг викинути назовні. Змія спритно вкусила птаха, і її отрута вбила орлана. Майже миттєво. Але й змія не вийшла переможцем із цієї сутички. Орлан навіть мертвим не розтиснув пазурі, утримуючи змію своєю вагою.

Та й пазурі, мабуть, пошкодили хребет. Тому що гадина шипіла, роззявляла пащу, вистрілюючи довгим роздвоєним язиком, судомно била хвостом, але при цьому майже не рухалася з місця.

— Ах, ти ж сволота! — Леонідія перекинула себе всередину гнізда і витягла шаблю.

— Обережно! — попередив я її про всяк випадок. — Змія, напевно, отруйна!

— Звичайно, — підтвердила амазонка. — Це чорна мамбона. Найотруйніша і найшвидша змія в степах Амазонії. На щастя, вони дуже ледачі, і здебільшого нападають із засідки, чекаючи на здобич у заростях буєраків. Або біля водопою. Але коли сильно зголодніють, можуть кілька хвилин ковзати зі швидкістю гепарда. Зазвичай, цього вистачає, щоб завдати удару. А від їхньої отрути валяться з ніг навіть носороги.

— То, може, не варто зв'язуватися? Бери пташеня. І скористаємося картою.

— Обов'язково… Тільки якщо колись хоч одна амазонка дізнається, що я бачила поранену мамбону і не прикінчила її, — мені ніколи більше не сидіти біля багать сестер войовниць.

Зрозуміло… Око за око, зуб за зуб. Мабуть, мамбони вбили дуже багато дів степів, якщо амазонки оголосили зміям вендету.

На щастя, Леонідія виявила розсудливість і не полізла на змію в лоба, а зайшла ззаду.

Місячний Лиск блиснув у повітрі і опустився. Змія здригнулася, зашипіла, укорочений на добрих півметра хвіст злетів, намагаючись вдарити дівчину, але та вже відступила вбік. Почекала, поки чорний обрубок трохи вгамується, і знову завдала удару, відсікаючи ще один шмат зміїної плоті.

«Господар жалів цуценя і відрізав йому хвостик маленькими шматочками…»

Мамбона забилася дужче, вигнулась дугою і в безсилій злості вп'ялася зубами в груди синій птиці. Але мертвий орлан тільки байдуже хитнув головою, не залишаючи змії шансів на порятунок.

— Гаразд… займайся помстою… — я теж заліз у гніздо. — Спробую пташеня зловити… Не знаєш, чим що вони їдять? Чим підманити?

— Спробуй цим… — Леонідія чоботом відкинула під ноги обрубок зміїного хвоста.

— Гадаєш? Як би це курча від переляку за борт не плигнуло. Маю сумнів, що його вже навчили літати.

— Все одно у нас більше нічого немає.

— Резонно ...

Я обережно взяв відрубаний хвіст за кінчик і кинув його ближче до пташеня. Злякається — вигадуватимемо план «б».

Не знадобилося. Юний орлан видав хрипкий клекіт, розправив крила і, як справжній бійцевий півень, кинувся в атаку на зміїну плоть. Азартно почав клювати її і завдавати ударів крилами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍