Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

— Ух, ти, який молодець! Як гадаєш, скільки йому?

Дівчина відірвалася від шаткування змії.

— Точно не скажу, але не більше місяця... Бачиш, він ще навіть у пір’я не вбрався повністю.

Пташеня і справді зараз більше схоже на чаплю, ніж на орла. Гола шия, пузо у пуху. Довгі, цибаті ноги. Загалом той ще красень. Але історію про бридке каченя я не тільки читав, а й мультфільм бачив.

— Гей… — я опустився навпочіпки, щоб здаватися меншим і не лякати його даремно. — Я розумію… ти теж хочеш помститися за матір… чи батька. Але давай почекаємо, доки підростеш?

Пташеня припинило атакувати зміїний хвіст і повернуло голову в мій бік. Злегка нахиливши.

— Розумієш мене, так?

Чесно кажучи, у світі магії та інших несподіванок, я б цьому не здивувався.

— Ти вмієш говорити з орланами? — відрубавши від мамбона стільки, скільки змогла, щоб змія не могла до неї самої дотягнутись, дівчина підійшла до мене.

— Не думаю… Просто, сині птахи досить довго боролися пліч-о-пліч з людьми. І це має відкластися в їхній родовій пам'яті. Тому людський голос у пташеня не пов'язаний із небезпекою. Але все ж таки в руки він нам просто так не дасться. У тебе часом не завалялося хоч чогось їстівного?

— Зараз ...

Леонідія зняла торбинку і пошаруділа всередині.

— Нам пощастило…

Рука виринула назовні, стискаючи невелику брудну грудку чогось невідомого, і геть не апетитного. Принаймні, з виду.

— Що це?

— Козячий сир…

— М-да… Я б таке не став їсти, навіть помираючи з голоду, але птахи не люди… Давай, спробуй пригостити малюка. Тільки не з руки… Це пташеня цілком здатне замість сиру віддзьобнути тобі палець.

— Ти правий…

Леонідія приліпила смердючий грудку на кінчик ножа і простягла його пташеняті.

Юний орлан якийсь час недовірливо косився на частування, а потім... бочком, бочком... наблизився. Ще раз глянув на нас, на сир і дзьобнув. Пролунав звук, ніби чиркнули залізом по залізу, і брудно-сіра грудка зникла, а пташеня смикнуло шиєю і проковтнуло їжу.

— Що ж… якщо не помре від нетравлення, вважатимемо початок знайомству покладено.

Попри мої побоювання, частування орлану сподобалося. Він тихенько пискнув і вимогливо стукнув дзьобом по ножу, що все ще був простягнутий у його бік.

— Чудово! Ти закінчила? Зі змією…

— Так… Тепер, навіть якщо й звільниться з пазурів, все одно здохне… Якщо не від втрати крові, то від голоду та спраги. Без хвоста їй звідси не сповзти.

— Ну, що ж… Тоді, час додому. Чи, може, таки закінчимо справу? Кажуть, зміїна отрута дорого коштує.

— Так, маєш рацію. Про це я не подумала. Якщо доставити лікареві голову мамбони не пізніше ніж через добу після відрубування, за неї дадуть не менше як п'ятдесят імперіалів. А якщо залишити собі і знайти досвідченого майстра-зброяра, то він зробить отруйні піхви. І будь-який меч, який буде в них вкладено, стане таким же небезпечним, як укус змії.

— Гм… це мені подобається…

Не став розмінюватися на розмахування мечем. Висмикнув з гнізда більш-менш підходящого дубця і з абсолютно безпечної відстані врізав ним мамбоні по голові. Від крововтрати вона вже так знесиліла, що незважаючи на горезвісну зміїну швидкість реакції, навіть ухилитися не встигла. Череп гидко хруснув, але я не полінувався завдати ще одного, контрольного удару. Правда вже не з усієї сили. Фіг його знає, де у плазунів отруйні залози розташовані. Ще зламаю ненароком… оббризкаюсь.

Леонідія, мабуть, подумала про те саме, бо поспішила утримати мене від третього удару.

— Годі, годі... Далі я сама.

— Без проблем… Ніколи не любив патрати дичину. Навіть рибу... Тільки гриби... Вони хоч і не рослини, але не пищать і не дивляться на тебе, коли чистиш...

Леонідія тим часом спритно відчикрижила зміїну голову від решти тулуба, зняла зі спідниці смужку, зафіксувала морду тварюки в закритому вигляді і тільки після цього засунула в торбинку.

— Жарт згадав… Хочеш послухати?

— Звичайно ... — Лія виглядала задоволеною і розслабленою, немов після гарного сексу. — Пташеняті теж корисно. Нехай звикає до наших голосів.

— А, ну якщо заради нього, то звісно… Значить, одна зміюка дуже докучала лісовим мешканцям. От вони її спіймали і судять. Більшість вимагає відрубати голову. І тільки ящірка, по-родинному, запропонувала проявити поблажливість і на перший раз обмежитися відсіканням хвоста. А мудра сова подумала і запропонувала , щоб задовольнити всіх, відрубати змії хвіст, але по саму голову…

Лія кілька хвилин кліпала віями, а потім дзвінко засміялася.

— По голову… Ой, не можу… по голову…

Гм… Схоже, тут навіть найбородатіші анекдоти в новинку. Буде час, видам збірку… того, що згадаю, із поправками на епоху. Нехай народ розважається…

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно