Мішель Річмонд - Шлюбний договір

Джин достатньо старий, аби не звертати уваги на цей комплімент, а також, очевидно, добре ознайомлений із положеннями «Договору», бо наче не бачить комір.

– Дякую, Джине. Мені подобається ваш будинок.

Звідкись із внутрішнього дворика з’являється Вівіан.

– О, моя улюблена пара приїхала! – Вона міцно обіймає Еліс.

Як і Джин, вона ніби не помічає коміра на шиї Еліс. Потім розціловує мене в обидві щоки, наче не було тієї розмови в «Ява-Біч» і я не говорив їй, що ми хочемо вийти з «Договору».

– Друже, – шепоче вона мені на вухо, – я щаслива вас бачити.

Я можу помилятися, але, мабуть, цим вона хоче сказати мені, що все погане залишилося в минулому, мої гріхи відпущено.

Джин проводить нам екскурсію будинком, на хвилинку зупиняючись біля бару, де на нас уже чекають два келихи шампанського. За баром вишикувалися з десяток непочатих пляшок «Кристала». Джин піднімає келих і виголошує тост: – За друзів!

– За друзів! – повторює Еліс.

Мою увагу привертає картина над каміном. Коли я вчився в коледжі, у мого сусіда по кімнаті був постер з фотографією цієї картини, він повісив його над письмовим столом, щоби справляти враження інтелектуала.

Мене знову гіпнотизують три смуги, дивовижні кольори, які одночасно і сперечаються, і доповнюють одне одного, викликаючи як почуття гармонії, так і відчуття суперечливості.

Еліс теж піднімає очі на картину.

– Ох ти ж нічого собі! Це що, правда Ротко?

До нас підходить дружина Джина, Олівія. Поверх сукні у неї надітий фартух, проте рухається вона так граційно, що навряд чи в змозі пролити на себе хоч що-небудь. Як і Вівіан, вона сповнена спокою.

Олівія обіймає мене за талію і підводить ближче до картини.

– Ротко говорив, що його картини потрібно споглядати зблизька і краще не одному, а з кимось.

Її рука затримується у мене на талії так, що мені стає ніяково, і я не знаю, куди подіти руки. Тому схрещую їх на грудях і намагаюся не рухатися.

– Ця картина – мій головний біль.

– Чому?

– Джин подарував мені її на десяту річницю весілля. Але за рекомендацією нашого фінансового консультанта ми її оцінили, і тепер я буквально трясуся над нею.

Сказавши це, Олівія тягне мене кудись за руку.

– Ходімо до решти. Вас чекають.

Узагалі-то на вечірки прийнято злегка запізнюватися. Тільки не на цю. Усі гості приїхали, поставили машини на стоянку, і їм уже подали шампанське і закуски. Їжа простіша, ніж на першій зустрічі. Очевидно, не всякий має здатність робити канапе одним помахом руки. До мого полегшення, на столах прості сирні і фруктові тарілки, салати із сирих овочів і креветки, загорнені в бекон. Таке-то ми з Еліс уже точно зможемо сфабрикувати, коли до нас дійде черга приймати всіх у себе.

Нас вітають посмішками й обіймами і звертаються не інакше, як «друже». У мене аж мурашки по шкірі бігають, у хорошому сенсі. Усі пам’ятають, хто ми такі і чим займаємося, і я намагаюся згадати, коли це на корпоративах у фірмі Еліс хтось пам’ятав, хто я і що я. Цим людям не все одно. Може бути, навіть занадто не все одно, і все ж така увага не може не лестити. Ледве знайомі чоловіки підходять і починають зі мною розмову рівно з того місця, на якому ми перервали її три місяці тому.

Наприклад, хлопець на ім’я Харлан розпитує мене про мою приватну практику, а його дружина розмовляє із Еліс про право. І тут я помічаю біля басейну Джоанну, що бесідує із якоюсь парою. Я марно намагаюся зловити її погляд. Поруч зі мною виникає Ніл.

– У Джоанни дуже милий вигляд сьогодні, чи не так? – каже він так тихо, що почути його можу тільки я.

– Звичайно.

Схоже, відповідь неправильна, бо він стискає мені плече аж ніяк не дружньо. Потім дивиться на Еліс і затримує погляд на її шиї.

– Маєте просто чудовий вигляд, друже!

– Не в останню чергу завдяки аксесуару. – Еліс торкається коміра.

– Можливо, вам і не захочеться з ним розлучатися.

Я відкушую шматочок шоколадного кексу і думаю, як відповісти Нілу, коли до нас підходить хазяйка минулої вечірки.

– Добрий вечір, друже, – звертається вона до мене. – Рада знову вас бачити!

– Добрий вечір, друже, – відповідаю я.

Еліс здивовано дивиться на мене.

Кейт нахиляється і цілує мене в губи. Я відчуваю смак її помади і ванільний аромат парфумів. Її поцілунок холодний, але він каже мені про те, що друзі ми ближчі, ніж я думав. Схоже, тут усі так поводяться.

– Ви готові до зважування?

У відповідь на наші з Еліс ошелешені погляди Кейт сміється.

– Очевидно, ви прочитали не всі додатки і доповнення до «Кодексу».

– Я щось не пригадую ніяких додатків.

– Щороку Головний комітет випускає доповнення і нові правила, – пояснює Кейт. – Вони повинні були бути в ваших примірниках «Кодексу». На окремих аркушах.

– У нас точно не було ніяких окремих аркушів, – хмуриться Еліс.

– Правда? – дивується Ніл. – Я поговорю з Вівіан.

Я внутрішньо зловтішаюся. Схоже, у Вівіан будуть неприємності. Цікаво які.

– Та нічого страшного, – знизує плечима Кейт. – Буває таке через недогляд, хоч і нечасто. Просто нові положення вийшли саме перед тим, як вас прийняли в «Договір». У нашій групі щорічне зважування зазвичай проходить під час перших квартальних зборів, а контроль фізичної форми – у третьому кварталі. Але сьогодні ми проведемо щось одне, я вважаю.

Кейт обертається до Еліс. На відміну від інших, вона «помічає» комір.

– Правда ж, сприяє просвітлінню? – вимовляє вона, проводячи пальцем по гладкій сірій поверхні. Потім довірливо повідомляє: – Мені теж одягали багато років тому. Нова модель незрівнянно краща. Зараз їх друкують на 3D-принтерах, тому сидить як влите. Штука, звичайно, дорога, але, можливо, ви чули, що наша інвестиційна група прекрасно попрацювала в цьому році.

– Інвестиційна група? – перепитує Еліс.

– Так! – вигукує Кейт. – Троє членів «Договору» з Лондонської школи економіки і друзі з Сенд-Гілл-роуд буквально перевернули наше життя. Зараз у нас є кошти практично на все, що «Договір» вважає за необхідне. Мій комір був важким і без поролоную. – Вона торкається маленького шраму на підборідді. Потім струшує головою, ніби виходячи з трансу. – Ну що, підемо в