Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Міцно вчепившись у нього, я потягнув. Він був надто важким, аби легенько впасти, тому я почав розгойдувати його. Спершу повільно. Зрештою я сягнув переломної точки — і каменюка впала. Вона гепнулася, розпочавши невеликий каменепад. Я потягнув далі, скидаючи одні камінці й розхитуючи інші. Кілька великих каменів покотилося. Лінія розлому відступила, коли вони падали на її край у найкрутіших місцях. Цілий пласт каменю почав сповзати зі стогоном і тріском.

Тягнучи далі, я відчував вібрацію ґрунту. Я й не передбачав, що запущу такий видовищний процес. Уламки скель гойдалися, ковзали й летіли в гай. На моїх очах дерева згиналися, а частина з них падала. До вух долинав тріск, свист і гуркіт.

Я не послаблював тиску ще з пів хвилини після закінчення. У повітря здійнялося багато пилу, а половину гаю було повалено. Тоді я звівся на ноги; з лівої руки звисала Фракір. Я попрямував до гаю.

Ретельно все обдивившись, я нікого там не побачив. Тоді видерся на стовбур поваленого дерева.

— Повторюю, чи не хотів би ти обговорити це? — вигукнув я.

Жодної відповіді.

— Гаразд, нехай так і буде, — відказав я і попрямував на північ, в Арден.

* * *

Мандруючи прадавнім лісом, я час від часу чув іржання коней. Та навіть якщо мене і переслідували, то вершники зовсім не виявляли бажання наблизитися. Найімовірніше, я проходив повз один із Джуліанових патрулів.

А втім, це не мало значення. Невдовзі я вийшов на потрібну стежину і взявся вносити дрібні корективи, які мали відвести мене все далі й далі від Амбера.

Світліша Тінь — жовта, а не коричнева, — трохи нижчі дерева... Менше просвітів у листяному шатрі... Спів незвичайної пташки, дивний гриб...

Поступово характер лісу змінювався, а чим далі я перебував від Амбера, тим легше було здійснювати переходи.

Час від часу мені траплялися сонячні галявинки. Небо стало блідо-синім. Усі дерева були зеленими, більшість із них — ще зовсім молоді деревця...

Я перейшов на біг.

З’явилося багато хмар, а нерівний ґрунт ставав твердішим і сухішим...

На спуску я прискорився. Усюди буяли трави. Тепер дерева, розділені на купки, скидалися на острівці у плинному морі блідих трав. Охопивши поглядом широкі простори, я зауважив мінливу, перлисту завісу праворуч — дощ.

До мене долинав гуркіт грому, хоча мій шлях і надалі осявало сонце. Я глибоко вдихнув чистого, вологого повітря і знову побіг.

Трава пожухла, ґрунт потріскався, небо почорніло... Вода текла каньйонами і пересохлими річищами... Потоки лилися з небес на кам’янисту землю.

Я почав ковзати, лаючись щоразу, коли доводилося підводитися, і кляв себе за надмірну любов до міжтіньових пересувань.

Хмари розділилися, наче театральна завіса, відкривши погляду жовте, аж лимонне, сонце, яке лило тепло і світло з помаранчево-рожевих небес. Грім змовк посеред ноти, здійнявся вітер...

Я піднімався схилом пагорба й поглянув униз на зруйноване селище. Давно залишене, воно частково поросло зеленню, і дивні пагорби височіли вздовж руйновищ центральної вулиці.

Я пройшов по вулиці під аспідного кольору небом, а тоді повільно рушив через льодовий став, під кригою якого виднілися обличчя замерзлих людей, і очі їхні сліпо дивилися навсібіч...

Посмуговане сажею небо різко контрастувало з утрамбованим снігом. Важко дихаючи, я увійшов до скелетоподібного лісу, в якому птахи примерзли до гілок, — справжній офорт.

З’їжджаю схилом униз, кочуся і ковзаю у відлигу та весну... Знову світ навколо мене заворушився... Брудна земля й острівки зелені... Дивні машини на далекій автостраді...

Звалище, сморід, патьоки, іржа, тління... Прокладаю собі шлях крізь акри завалів... Метушаться щури...

Геть... Швидше перескакую між Тінями, важче дихаю... Небокрай під ковпаком зі смогу... Дельта ріки... Морське узбережжя... Золоті стовпи вздовж ріки... Коричневі трави під зеленим небом...

Сповільнююся... Кочуся травами до рік і озер... Сповільнююся... Бриз і трава, приморські краї... Витираю чоло рукавом... Вдихаю повітря... Тепер іду...

Через поле я ішов нормальним кроком, узявши за правило відпочивати у спокійній місцині на кшталт цієї, де я чудово можу бачити на далеку відстань. Коли я проходив крізь трави, тихо підсвистував вітер. У найближчому озері хлюпотіла вода глибокої лаймової барви. Солодко пахло повітря.

На мить мені здалося, що я помітив краєм ока світляний спалах праворуч, проте коли поглянув туди, то не побачив нічого незвичайного. Трохи пізніше я вже не сумнівався, що чую в далині стукіт копит. Але я знову нічого не побачив. З Тінями завжди така проблема — ти ніколи не знаєш, що тут природне, а тому гадки не маєш, що варто шукати.

І лише за кілька хвилин я спершу дещо внюхав, а вже потім побачив.

Дим.

Наступної миті там здійнялося полум’я. Вогняна стіна стала мені поперек дороги.

І знову пролунав голос:

— Я ж казав тобі повертатися!

По той бік полум’я здійнявся вітер, штовхаючи його до мене. Я повернувся, щоб рушити в іншому напрямку, але зауважив, що вогонь уже охоплює мене з усіх флангів. Для пересування між Тінями необхідне специфічне налаштування свідомості. Гуляючи полем, я втратив подібне зосередження, і не був певен, що встигну його повернути.

Тому просто кинувся навтьоки.

Полум’яна стіна заокруглювалася навколо мене, неначе окреслювала величезне коло. Однак я не спинявся, щоби помилуватися геометричною точністю об’єкта, адже вже відчував жар і бачив, як густішає дим.

Крізь потріскування вогню мені досі здавалося, що я чую удари копит. Мої очі сльозилися, а димова завіса погіршувала зір. І знову я не помітив ні найменшого знаку людини, яка захопила мене у цій пастці.

Тепер — жодних сумнівів не лишалося — земля дрижала від швидкого наближення великої копитної істоти. Полум’я здійнялося ще вище, а коло почало стискатися.

Я саме міркував про те, що ж це за нова загроза наближається, коли крізь проріз у вогненній стіні в коло скочив кінь з вершником на спині. Вершник потягнув на себе віжки, але гнідий скакун не дуже тішився від близького вогню, тому щирився, кусав вудила й кілька разів намагався задкувати.

— Хутко! Стрибай за спину! — вигукнув вершник, і я поквапився сісти на коня.

Вершником виявилася темноволоса жінка. Лише краєм ока я зміг зауважити її риси. Жінці вдалося розвернути коня обличчям туди, звідки вона прибула, а тоді вершниця трусонула віжками. Гнідий рушив уперед, але різко позадкував. Я ледве втримався.

Щойно передні копита скакуна торкнулися землі, кінь повернувся і помчав до світла. Він мало не вскочив у полум’я, коли розвернувся ще раз.

— Трясця! —