Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Якби ситуація була спокійнішою, — відказав він, — то я, можливо, і погодився б з тобою. Але на нас просто зараз і так сиплеться забагато всілякого лайна, усі ці снайпери, терористи і розказані тобою штуки. Мені не треба зайвого клопоту.

Я звівся на ноги.

— Гаразд. Дякую за каву, — відказав я. — Я повідомлю тобі, коли все буде зроблено.

Він кивнув.

— Добраніч, Мерліне.

— Добраніч.

Виходячи з великого вестибюля, я побачив вбраного в зелене Джуліана. Він розмовляв з двома своїми людьми. На підлозі між ними лежала велика вбита тварина. Я зупинився і поглянув. То був один із тих клятих псів, які нещодавно наснилися мені, — як у квартирі Джулії.

Я підійшов.

— Привіт, Джуліане. Що це? — запитав я, вказуючи на здобич.

Він похитав головою.

— Не знаю. Але мої цербери щойно вбили трьох таких в Ардені. Я переніс через Козир цих хлопців і одну з туш, щоб показати Рендому. Ти не знаєш, де він?

Я вказав великим пальцем через плече:

— У вітальні.

Джуліан рушив у тому напрямку. Я підійшов ближче і копнув тварину. Чи варто мені повернутися назад і розповісти Рендому, що я вже таких бачив?

А грець із ним, з тим дядьком, вирішив я. Гадки не маю, чому ця інформація мала б бути життєво необхідною для нього.

Я повернувся до своїх покоїв, умився й переодягнувся. Тоді заскочив на кухню й наповнив рюкзак їжею. Бажання з кимось попрощатися в мене не виникло, тож я просто рушив до заднього ходу і спустився великими сходами в сад.

Темно. Зоряно. Прохолодно. Коли я підійшов до місця, де уві сні з’явилися пси, мене пройняв раптовий холод. Ні виття, ні гарчання. Нічого. Я проминув ту ділянку і помандрував далі з доглянутих територій до місця, де кілька стежин вели до природніших ландшафтів. Я ступив на другу доріжку зліва. Вона була трішки довшою за іншу, яку я теж міг обрати і на яку в будь-якому разі потім вийду, але крокувати нею було легше, а мені цієї ночі дуже бракувало легкості. Я досі не звик до аномалій іншої стежини.

Майже з годину я піднімався на гребінь Колвіра, а тоді натрапив на узвіз, якого саме й шукав. Там спинився, ковтнув води і кілька хвилин відпочив, перш ніж починати спуск.

На Колвірі дуже складно йти крізь Тінь. Необхідно встановити певну відстань між собою та Амбером, аби правильно маніпулювати нею. Тож наразі я міг тільки йти — і це мене влаштовувало, адже то була гарна ніч для прогулянок.

Я вже здолав частину дороги, коли в небі сяйнув місяць, здіймаючись над гребенем Колвіра і проливаючи світло на звивисту доріжку. Після цього я пришвидшив крок. Хотілося спуститися з гори до світанку.

Я гнівався на Рендома, адже він навіть не дав мені шансу захистити свою роботу. Я ще не був готовий розповідати йому про все. Якби не похорон Каїна, я б не повернувся до Амбера, доки не довів би свого комп’ютера до пуття. Я навіть не збирався згадувати про Колесо-Привид, якби воно не фігурувало в таємниці, що огорнула мою історію, і якби Рендом не захотів дізнатися про нього, аби мати уявлення про все. Ну гаразд. Йому не сподобалося побачене, але й демонстрація була завчасною. Якщо я тепер вимкну його, як наказав Рендом, то зруйную значну частину роботи, що саме зараз здійснювалася. Колесо-Привид досі сканувало Тінь і займалося самоосвітою. У будь-якому разі я погляну на нього, оціню прогрес і виправлю очевидні вади, що закралися в систему.

Доки я міркував про це, стежина стала крутішою і повернула на західний схил Колвіра. Рендом же не наказав мені буквально знищити все, що комп’ютер устиг накопичити. Він просто сказав мені вимкнути його. Обравши саме таку, приємнішу для мене, точку зору, я вирішив, що можу сам обирати заходи, яких вживатиму. Отже, я мав поле для маневрів: спершу все добре перевірю, проаналізую системні функції й програми, аж поки не переконаюся, що мене все влаштовує. Я зможу закріпити результат і надати змінам постійного статусу, перш ніж вимкну комп’ютер. Якщо так, то нічого не втратиться: пам’ять лишиться неушкодженою, аж доки не настане час знову відновлювати функціонування.

Можливо...

А що як я доведу машину до досконалості, додам кілька — непотрібних, на мою думку — заходів безпеки, щоби Рендом втішився? А тоді, міркував я, зв’яжуся з Рендомом, покажу йому, що зробив, і запитаю, чи задоволений він. Якщо ні, вимкнути комп’ютер я завжди встигну. Але ж він, можливо, передумає. Варто про це помізкувати...

Я програвав у голові уявні розмови з Рендомом, аж доки місяць не опинився ліворуч від мене. Я вже здолав половину спуску з Колвіра, і йти ставало дедалі легше. Відчував, як послаблюється сила Лабіринту.

По дорозі вниз я спинявся ще кілька разів, щоб ковтнути води й з’їсти сандвіч. Чим більше я про це думав, тим більше відчував, що Рендом тільки розлютиться, якщо я продовжуватиму гнути свою лінію, і, можливо, навіть не вислухає мене до кінця. З іншого боку, я також гнівався.

Та на мене чекала довга подорож з кількома переходами навпростець. Удосталь часу, аби все обмізкувати.

Коли я перетнув останній скелястий схил і підійшов до широкого шляху, який вів на північ від підніжжя Колвіра, небо розвиднілося. Я вдивлявся в ряд дерев, що перетинали шлях. Це був великий і знайомий орієнтир...

Сліпучий спалах, що його супроводжувало шипіння, та громовий удар, подібний до вибуху бомби, — і вже дерево, розташоване за сотню метрів від мене, розщепилося навпіл. Я підняв руки, щоб захиститися від блискавки, але у вухах ще кілька секунд стояв тріск дерева та відлуння вибуху.

Тоді пролунав голос:

— Повертайся!

Я подумав, що звертаються все ж таки до мене.

— Може, обговоримо все? — поцікавився я.

Відповіді не було.

Я причаївся на пологому схилі край стежини, а тоді поповз уздовж неї кілька метрів, аби дістатися до кращого укриття. Я прислухався й уважно роззирався довкола, сподіваючись, що той, хто б не завдав того удару, все ж таки видасть своє місцезнаходження.

Нічого не відбувалося, але я витратив пів хвилини на спостереження за гаєм і частиною схилу, яким спустився. Цей ракурс трохи надихнув мене.

Я викликав образ Лоґрусу, і дві його лінії стали моїми руками. Тоді я простягнув їх — не крізь Тінь, а вгору по