Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Знову повернувшись, кінь гучно заіржав. З його рота текла кривава слина. До того часу коло вже замкнулося, дим густішав, а омахи полум’я наближалися. Я не багато чим міг допомогти — хіба що дати кілька копняків у боки тварині, яка знову побігла по прямій.

Кінь мало не закричав, коли заскочив у полум’я ліворуч. Я й гадки не мав, наскільки широкою була та вогненна смуга, лише відчував опіки на ногах і запах паленого волосся.

Тоді кінь знову позадкував, вершниця крикнула до нього, а я збагнув, що більше не втримаюся. Тільки-но ми вирвалися з полум’яного кола на обвуглену, зотлілу ділянку, я відчув, що сповзаю назад. Я приземлився посеред гарячих чорних заростів, а навколо здіймався попіл. Гарячково перекотившись на лівий бік, я закашлявся й примружився, щоб захиститися від хмари попелу, яка атакувала моє обличчя.

Почувши крик жінки, я зіп’явся на ноги, протираючи очі. Мій зір був достатньо чітким, щоб побачити: гнідий лежав, здіймаючись над вершницею, на яку він, очевидно, упав. Кінь одразу ж зник, розтанувши у хмарах диму. Жінка лежала нерухомо, а я кинувся до неї. Ставши навколішки, позмітав іскорки з її одягу і перевірив пульс та дихання. Доки я порався, вона розплющила очі.

— Спина... Зламана... Гадаю, — крізь кашель сказала вона, — не відчуваю... багато... Тікай, якщо можеш. Облиш мене. Я помру... в будь-якому разі.

— Байдуже, — відказав я. — Все одно мушу перенести тебе. Якщо я не помиляюся, неподалік є озеро.

Я зняв закріплений на поясі плащ і розстелив його біля жінки. Обережно, наскільки це було можливо, переклав бідолашну на тканину і вкрив її, щоб захистити від полум’я. Тоді потягнув свою рятівницю в напрямку, який, я сподівався, був правильним.

Ми простували крізь динамічну мозаїку вогню та диму. Горло в мене боліло, з очей лилися сльози, а штани горіли. Коли я ступив чималий крок назад, то відчув, як потрапив п’яткою у вогке багно. Та я не зупинявся.

Нарешті я опинився по пояс у воді, над якою тримав поранену жінку. Я нахилився вперед і відкинув каптур плаща з її обличчя. Очі жінки досі були розплющеними, проте тепер вони здавалися розфокусованими і не рухалися. Перш ніж я перевірив пульс на сонній артерії, вона зашипіла, а тоді назвала мене на ім’я.

— Мерліне, — хрипко мовила вона. — Мені... шкода...

— Ти допомогла мені, а я тобі допомогти не зміг, — відказав я. — Це мені шкода.

— Вибач... що не протрималася... довше, — продовжила вона. — Я не дуже вправна... з кіньми. Вони... переслідують тебе.

— Хто? — запитав я.

— Я відволікла... собак. Але... полум’я... то інших рук... справа. Не знаю... чиїх.

— Не розумію, про що ти говориш.

Я хлюпнув трішки води їй на щоки, щоб охолодити. Через сажу й обпалене, скуйовджене волосся складно було роздивитися її риси.

— Хтось... позаду... тебе, — сказала вона, і її голос слабнув. — Хтось... також... попереду. Не... знала... про нього. Вибач.

— Хто? — знову запитав я. — І хто — ти? Звідки ти мене знаєш? Чому...

Вона слабко всміхнулася.

— ...Спала з тобою. Зараз не можу. Відходжу...

Вона заплющила очі.

— Ні! — заволав я.

Обличчя жінки викривила передсмертна гримаса, і вона затамувала останній подих. А тоді віддала його, прошепотівши слова.

— Просто... дай мені... потонути тут. Прощавай...

Хмарка диму пролетіла над її обличчям. Я затримав дихання і заплющив очі, адже за нею ішла, огортаючи нас, велика димова хвиля. Коли повітря зрештою очистилося, я уважно поглянув на жінку. Вона більше не дихала. Ні пульсу, ні серцебиття. Навкруги навіть не було жодної незаболоченої ділянки, де б досі не тліла трава, щоб я міг спробувати зробити їй штучне дихання і непрямий масаж серця. Вона відійшла у засвіти. Знала, що відходить.

Я обережно обгорнув її плащем, роблячи з нього саван. Останнім я прикрив її обличчя, а тоді все надійно зафіксував застібкою, яка колись тримала плащ біля моєї шиї. Потім зайшов глибше у воду. «Просто дай мені потонути тут». Часом мерці швидко тонуть, а часом їх кидає між хвилями...

— Прощавайте, леді, — сказав я. — Хотілося б мені знати ваше ім’я. Дякую ще раз.

Я послабив хватку. У воді утворився вир. Жінка зникла. Невдовзі я відвів погляд, а тоді рушив геть. Забагато питань і жодних відповідей.

Десь кричав оскаженілий кінь...

9

Кілька годин і багато Тіней по тому я знову відпочивав — у місцині, де небо було чистим, а дров для розпалу не водилося. Я покупався в мілкому потічку, а тоді прикликав з Тіні чистий одяг. Помившись та обсохнувши, я відпочивав на березі і готував для себе перекус.

Здавалося, що тепер кожен день перетворився на 30 квітня. Неначе всі, кого я зустрічав, знали мене і грали в хитромудру подвійну гру. Люди навколо мене вмирали, а катастрофи ставали звичною справою. Я вже почувався персонажем відеогри. «Що трапиться далі? — запитував себе я. — Метеоритний дощ?»

Мала ж бути якась підказка. Безіменна леді, що віддала життя, аби витягнути мене з полум’я, сказала, що мене хтось переслідує — а дехто й чекає попереду. І що це означає? Чи варто мені зачекати на переслідувача, перехопити його чи її і просто запитати, що ж це в біса коїться? Або ж навпаки — мені слід пришвидшитися, наздогнати іншого ворога і вже тоді влаштовувати допит? А їхні відповіді будуть однаковими? Чи ж йдеться про два різні питання? Можливо, дуель принесе комусь сатисфакцію? Тоді я готовий прийняти виклик. Якщо питання в хабарі, заплачу і його. Усе, що мені потрібно, — це відповідь і трохи миру та спокою. Я гигикнув. Сказане мною чудово пасує до опису смерті, але я й гадки не мав, які відповіді отримаю.

— Лайно! — буркнув я в простір, а тоді кинув камінчик у потік.

Я підвівся й перетнув потічок убрід. На протилежному піщаному березі було написано слово: ПОВЕРТАЙСЯ. Я ступив на нього, а тоді кинувся бігти.

Світ закружляв навколо мене, коли я торкнувся до Тіней. Рослинність зникла. Камінці перетворилися на валуни, стали світлішими і засяяли...

Я мчав крізь долину призм під незвичайним пурпуровим небом... Вітер свистів між веселковими камінцями, виспівуючи еолові мотиви...

Вітровій зриває одяг... Пурпур у небесах обертається на лавандове море... У вітрових поривах вчуваються пронизливі крики... Земля