Фредрік Бакман - Ми проти вас

ще вдає з себе неприступного, але насправді він уже продався. Тому висуває Тео одну-єдину умову:

— Усі нові робочі місця на фабриці повинні отримати мешканці з Бйорнстада! Я категорично проти того, щоб усе виглядало так, ніби моя партія підтримує Гед, та ще й зараз!

Річард Тео обіцяє, дає слово честі. Проте воно небагато вартує. Він нічого не має проти цього політика, насправді усі вони однакові, і в цьому проблема. Політик-із-літнім-будинком знається з усіма в цій комуні, хто володіє статками, але також має славу великого любителя спорту, який завжди підтримував хокейні клуби, тож комбінація виходить вельми небезпечна. Річарду Тео потрібен супротивник, якого легше перемогти. Тож коли політик їде додому, Тео зразу телефонує своєму приятелеві в Лондон.

— Справу зроблено. Нові власники отримають усе, що їм потрібно. Але виникла одна маленька деталь…

Нові власники фабрики, звичайно, розуміють пояснення Тео, що, з огляду на тутешні палкі дебати про закриття лікарні, «місцеві політики» оцінять, якщо нові власники пообіцяють залишити більшу частину нових робочих місць для мешканців із Геда.

Щоб ніхто не подумав, начебто тут підтримують лише Бйорнстад.

* * *

Одного вечора наприкінці літа Річард Тео стукає у двері будинку політикині. Вона відчиняє і дивується, але запрошує Тео зайти. Він вибачливо усміхається і каже, що «не хотів би заважати». У будинку Тео помічає чоловіка й дітей політикині.

— Нові власники фабрики скоро зроблять офіційну заяву. Вони розкажуть про нові робочі місця і про свої плани спонсорувати «Бйорнстад-Хокей». Пресконференцію проведуть спільно з політиками, які уможливили ці домовленості, — каже Тео.

Жінка не знається на таких іграх і не розуміє, яким чином це її стосується. Тому просто відповідає:

— Вітаю! Перед наступними виборами ви матимете трофей.

Тео скромно всміхається.

— Ну, мене туди не запрошено. А от ваша партія там обов’язково буде — попри все, ви є найбільшою партією в комуні.

— Я займаю не настільки високе місце в ієрархії, щоб мене запросили на пресконференцію. Особливо після… ви й самі знаєте. Та сокира в капоті мого авто… — заперечує політикиня.

Тео радіє, почувши в її голосі не лише страх, але й злість.

— А якщо я влаштую все так, що ви зможете бути на прес-конференції, поруч із лідером вашої партії?

— Ви не зможете… Чи зможете?

Жінка замовкає, але Тео нічого не каже, тому вона запитує:

— Чого ви від мене хочете?

— Я хочу бути вашим другом.

— І що ж я повинна сказати на пресконференції? — занадто різко цікавиться вона.

— Правду. Що не тільки Бйорнстаду потрібні робочі місця — Гед також їх потребує. Відповідальний політик думає про всю комуну.

Жінка хитає головою, в неї тремтять повіки.

— Я не можу… ви ж самі розумієте, що я не можу…

Тео торкається її руки, спокійно і з підтримкою.

— Ви налякані. Не треба. Ніхто вас не скривдить.

Жінка дивиться в очі Тео і розуміє, що він говорить цілком серйозно. Вона зітхає:

— То ви хочете, щоб я вимагала частини робочих місць на фабриці для мешканців Геда?

— Половину, — киває Тео.

— Невже ви не розумієте, що після цього мене просто зненавидять у Бйорнстаді?

Річард Тео прагматично знизує плечима.

— Так, але вас полюблять у Геді. А Гед має більше мешканців. Якщо вас уже ненавидять в одному місті, то в іншому полюблять іще більше. Вибори виграє не той, хто намагається нажити якомога менше ворогів, а той, у кого багато друзів.

— Це хоч законно? Ви можете принаймні… А якщо дійде до того, що мене виженуть з партії?

— Ви мене не так зрозуміли. Після такого кроку ви не лише збережете членство у вашій партії. Ви її очолите.

Про це Річард Тео теж говорить цілком серйозно.

18

«Якась баба»

Літо в Бйорнстаді може будь-кого приголомшити; як пахощі троянд сильніше відчутні у темних кімнатах, так і світло у краях, які настільки призвичаїлись до темряви, розливається повінню емоцій. Навіть не спохопишся, як навколо аж навісніє зелень, майже цілу добу надворі світло, теплі вітри, ніби неприпнуті телята, віють наввипередки з-за кутів будинків. Але ми навчені не довіряти спеці: вона швидкоплинна й підступна, і завжди вводить нас в оману. У цій частині країни дерева швидко роздягаються, скидають листя одним порухом, ніби нічну сорочку, і скоро дні зіщуляться, а лінія обрію підступить ближче. Швидше, ніж ми собі уявляємо, опадає білість зими і стирає кольори інших пір року, світ знову стає чистим аркушем, крижаним, щойно випрасуваним простирадлом, що розстилається перед нашим поглядом, коли ми розсуваємо штори. Ми вже повитягували з озера човни, залишивши на їхньому дні частинку нас самих. Ті, ким ми були в липні, ті люди літа, тепер спатимуть у дерев’яних постелях глибоко під снігом стільки місяців, що до наступної весни ми майже забудемо про них.

Скоро настане вересень. Цей час належить тим, хто любить хокей. Початок нашого року.

Фатіма й Анн-Катрін закінчують свої робочі зміни. Усі лікарі, які проходять повз них, обговорюють лише хокей. Місцева газета з’ясувала, що існує «новий таємничий спонсор», який врятує «Бйорнстад-Хокей», і тепер це найбільша тема для розмов як у Бйорнстаді, так і в Геді. «Ото буде СЕЗОН!» — вигукує одна медсестра в кімнаті для відпочинку, але з нею одразу ж не погоджується медсестра з іншого табору: «Краще б цей спонсор підтримав Гед! Наша комуна замала, щоб мати дві хокейні команди». «Ще чого! То закривайте собі „ГЕД“, ви ж не виживете без грошей платників податків!» — відгаркується ще одна жінка.

На початку це просто дружня суперечка, але Фатіма й Анн-Катрін достатньо довго стежили за хокеєм у цих двох містах, щоби знати, що скоро розмови переростуть у справжні конфлікти, і не лише в лікарні, а всюди. Усі найкращі й найгірші почуття між людьми вибухнуть, коли Бйорнстад і Гед зустрінуться в поєдинку. В цих краях спорт є чимось значно більшим за просто спорт. Особливо у цьому сезоні.

Коли Фатіма й Анн-Катрін, завершивши свої зміни, виходять з лікарні, на стоянці на них чекає чоловік у спортивній куртці.

— Петере? Що ти тут робиш? — ще здалеку дивується Анн-Катрін, помітивши спортивного директора «Бйорнстад-Хокею».

— Я повинен у вас дещо попросити, — каже Петер.

— І що ж? — запитує Анн-Катрін.

— Ваших синів.

Фатіма й Анн-Катрін спершу заходяться сміхом, але потім розуміють, що він не жартує.

— Петере, ти добре почуваєшся? — стривожено запитує Фатіма.

Він серйозно киває.

— Напевно, ви вже чули, що в нас є нова тренерка. І