Хуліо Кортасар - Таємна зброя

У дзеркалі він бачить пласке, невиразне обличчя, руки, що висять, як шмати, пола сорочки вибилася зі штанів. Він механічно опоряджає одяг, весь час дивлячись на своє відображення. Горло йому так перехопило, що коньяк, обпікши рота, не йде далі, аж він примушує себе і робить безконечний ковток просто з пляшки. Боббі перестав гавкати, стоїть полуднева тиша, світло в котеджі стає щораз зеленкуватішим. Із цигаркою у пересохлих губах він виходить на ґанок, спускається у сад, оминає мотоцикл і йде в глибину двору. Пахне дзижчанням бджіл, підстилкою соснових голок, і Боббі тепер почав гавкати серед дерев, він гавкає на нього, раптом він почав гарчати і гавкати, не наближаючись до нього — щораз ближче і на нього.

Кинутий камінь поцілює йому просто в спину; Боббі скавулить і втікає, відбігши, знову починає гавкати. П’єр поволі прицілюється і влучає в його задню лапу. Боббі ховається в чагарнику. «Я◦мушу знайти місце, де можна подумати, — каже собі П’єр. — Зараз же мушу знайти місце і сховатися, щоб подумати». Його спина потроху сповзає по стовбуру сосни. Мішель дивиться на нього з вікна кухні. Мабуть, вона бачила, як я кидав камінням у пса, дивиться на мене, ніби не бачить, дивиться на мене і не плаче, нічого не каже, така самотня у вікні, треба підійти і бути з нею добрим, я хочу бути добрим, хочу взяти її за руку і цілувати пальці, кожен палець, у неї така ніжна шкіра.

— У що ми граємо, Мішель?

— Сподіваюся, ти його не поранив.

— Я◦кинув камінь, щоб прогнати його. Схоже, він мене не впізнав, як і ти.

— Не кажи дурниць.

— А◦ти не замикай двері на ключ.

Мішель впускає його, без опору приймає руку, що огортає її стан. У вітальні стало ще темніше, підніжжя сходів майже не видно.

— Пробач мене, — каже П’єр. — Не можу тобі пояснити, це так безглуздо.

Мішель піднімає келих, що впав, і закорковує пляшку. Стає щораз спекотніше, здається, дім важко дихає своїми отворами. Хустинка, що пахне мохом, витирає піт з чола П’єра. О, Мішель, хіба ми можемо продовжувати так, не розмовляючи, не бажаючи зрозуміти те, що губить нас, в ту саму мить, коли… Так, кохана, я сяду поруч і не буду дурнем, поцілую тебе, пропаду в твоєму волоссі, твоїй шиї, і ти зрозумієш, що немає причини… так, ти зрозумієш, що коли я хочу взяти тебе на руки і віднести у твою кімнату, не заподіявши тобі жодного лиха, коли твоя голова лежатиме у мене на плечі…

— Ні, П’єре, ні. Не сьогодні, коханий, будь ласка.

— Мішель, Мішель…

— Будь ласка.

— Чому? Скажи мені чому.

— Не знаю, вибач… Не докоряй собі ні в чому, це все моя вина. Але у нас є час, багато часу…

— Годі вже, не чекаймо, Мішель. Зараз.

— Ні, П’єре, не сьогодні.

— Але ти обіцяла, — по-дурному каже П’єр. — Ми приїхали… Скільки часу минуло, я довго сподівався, що ти мене хоч трохи любиш… Я◦не знаю, що кажу, усе стає якимсь брудним, коли я це кажу…

— Якби ти міг пробачити мені, якби я…

— Як я можу пробачити тобі, якщо ти нічого не говориш, якщо я ледве тебе знаю? Що я маю тобі пробачити?

Боббі гарчить на ґанку. Через спеку до них липне одяг, липне цокання годинника, волосся до чола Мішель, яка сидить на канапі і дивиться на П’єра.

— Я◦також не дуже добре тебе знаю, але не в тому річ… Ти подумаєш, що я божевільна.

Боббі знову гарчить.

— Кілька років тому… — каже Мішель і заплющує очі. — Ми жили в Ангієні, я тобі вже це казала. Думаю, я тобі казала, що ми жили в Ангієні. Не дивись на мене так.

— Я◦не дивлюся, — каже П’єр.

— Дивишся і робиш мені боляче.

Але це неправда, не може бути так, щоб він завдавав їй болю, чекаючи її слів, непорушно сподіваючись, що вона продовжуватиме, дивлячись, як ледве ворушаться її губи, зараз це станеться, вона складе докупи руки і благатиме, квітка насолоди розкривається, коли вона проситься, пручаючись і ридаючи в його обіймах, волога квітка, що розпускається, насолода відчувати, як вона марно пручається… Боббі заходить поповзом і лягає в кутку. «Не дивись на мене так», — сказала Мішель, і П’єр відповів: «Я◦не дивлюся», і тоді вона сказала, що він дивиться, що їй боляче, коли він так дивиться, але вона не може говорити далі, бо П’єр підводиться, дивлячись на Боббі, дивлячись на себе у дзеркалі, проводить рукою по обличчю, зітхає з протяжним стогоном, нескінченним зойком, і раптом падає навколішки перед канапою, ховає обличчя в долонях, збурений і задиханий, силкуючись віддерти від себе образи, як павутину, що обліпила йому все обличчя, як опале листя, що пристало до його змокрілого лиця.

— О, П’єре, — каже Мішель ледь чутним голосом.

З-за долонь, які не можуть його стримати, чутно плач, він наповнює атмосферу чимось прикрим, уперто поновлюється і триває.

— П’єре, П’єре, — каже Мішель. — Чому, любий, чому.

Вона поволі гладить його волосся, простягає йому хустинку, що пахне мохом.

— Я◦нещасний ідіот, пробач мене. Ти… ти каза…

Він встає і плюхається на інший край канапи. Не помічає, що Мішель різко відсахнулася, що вона знову дивиться на нього так, як дивилася, перш ніж утекти. Він із зусиллям повторює: «Ти каза… казала мені», горло йому стиснуло, і що це: Боббі знову гарчить, Мішель підвелася і потроху задкує, не повертаючись до нього спиною, дивиться на нього і задкує; що це, чому це зараз, чому вона йде геть, чому. Хряпання дверей лишає його байдужим. Він посміхається, бачить свою посмішку у дзеркалі, усміхається знову, «als alle Knospen sprangen», наспівує він зі стиснутими губами, спочатку тиша, потім клацання телефона, з якого знімають трубку, джеркотання диску, одна літера, інша літера, перша цифра, друга. П’єр вагається, нечітко каже собі, що треба було би піти порозумітися з Мішель, але він уже надворі біля мотоцикла. Боббі гарчить на ґанку, дім люто відбиває ревіння двигуна, перша швидкість — вулицею догори, друга — під сонцем.

— Це був той самий голос, Бабетт. І тоді я зрозуміла, що…

— Дурниці, — відказує Бабетт. — Якби я була там, то всипала би тобі перцю.

— П’єр поїхав геть, — каже Мішель.

— Це найкраще, що він міг зробити.

— Бабетт, якби ти могла приїхати.

— Навіщо? Ясна річ, я приїду, але це ідіотизм.

— Він заїкався, Бабетт, присягаюсь тобі… Мені це не примарилось, я вже казала тобі, що перед тим… Це було, як тоді… Приїжджай негайно, бо по телефону я