Ерін Хантер - Ліс таємниць

скелі, він побачив іншого кота, що сидів на верхівці й дивився в ту розколину, де були Сіросмуг та Срібнострумка. Вогнесердове серце ніби стиснули холоднючими лапами. Величезне тіло та темна смугаста шуба… Жодних сумнівів — це був Тигрокіготь. Темносмуг, мабуть, таки його попередив, тож воєвода просто пішов на запах Сіросмуга. Вогнесерд же дорогою до табору пробіг повз нього, навіть нічого не усвідомивши.

— Вогнесерде, — гаркнув Тигрокіготь, повертаючись до вояка, який саме вилазив на скелю. — Що ти про це знаєш?

Вогнесерд глянув униз, у розколину. Срібнострумка досі лежала на боці, потужні перелоги[3] поступилися місцем коротким корчам. Вона більше не скімлила. Вогнесерд подумав, що киця надто виснажена болем. Сіросмуг припав до Срібнострумки і щось тихенько вуркотів глибоким грудним голосом, не зводячи з неї погляду своїх жовтих очей. Навряд чи ці двоє помітили присутність Тигрокігтя.

Перш ніж Вогнесерд устиг відповісти на запитання воєводи, Попелапка прошмигнула між камінням до розколини, в якій лежала Срібнострумка. Вона кинула свої трави та обнюхала сріблясто-сіру королеву.

— Вогнесерде! — за мить гукнула Попелапка. — Спускайся сюди! Ти мені тут потрібен!

Ігноруючи розлютоване шипіння Тигрокігтя, Вогнесерд зістрибнув у розколину, боляче проїхавшись кігтями по шорсткому каменю. Щойно його лапи торкнулися землі, Попелапка кинулась навперейми. Вона тримала малесеньке кошеня — його оченята були ще заплющені, вушка прищулені, а сіра шерсть прилизана до тіла.

— Воно мертве? — прошепотів вояк.

— Ні! — Попелапка поклала кошеня на землю й підштовхнула його до Вогнесерда. — Лижи, Вогнесерде! Зігрій його, розжени кров.

Ледь договоривши, кицька повернулася на вузенькому клаптику землі й знову схилилась над Срібнострумкою. Попелапка заступала її своїм тілом, тож він не бачив, що там відбувається, але чув, як новачка-медикиця заспокійливо нявкає у відповідь на перелякані розпитування Сіросмуга.

Вогнесерд нахилився над кошеням і лизнув його крихітне тільце. Якийсь час воно не реагувало, тож кіт уже почав було думати, що Попелапка, можливо, помилилася і малюк таки мертвий. Раптом він відчув, як маленьке тіло затремтіло, і побачив, як кошеня роззявило ротика в безгучному нявчанні.

— Воно живе! — видихнув Вогнесерд.

— Я ж казала, — озвалася Попелапка. — Ти тільки не зупиняйся. Зараз буде ще одне, будь-якої миті. Отак, Срібнострумко… ти молодчина.

Тигрокіготь тим часом спустився зі скелі й зараз стояв біля ущелини. Його суворий вигляд обіцяв грозу.

— Це Річкова кицька, — прошипів він. — Може, поясните, що тут відбувається?

Перш ніж хтось устиг відповісти, Попелапка знову тріумфально скрикнула.

— Ти це зробила, Срібнострумко! — уже за мить вона повернулася, тримаючи в роті ще одного малюка, і поклала його перед Тигрокігтем. — Ось. Лижи.

Тигрокіготь вирячився на неї.

— Я ж не медикіт.

Очі Попелапки аж спалахнули, коли вона повернулася до воєводи.

— Але ж язик у тебе є, правда? Лижи, бездарна ти купа шерсті. Чи ти хочеш, щоб воно померло?

Вогнесерд здригнувся, майже чекаючи, коли ж Тигрокіготь кинеться на неї та розтерзає своїми кігтями. Натомість темний смугань схилив величезну голову й заходився вилизувати друге кошеня.

Попелапка знову повернулася до Срібнострумки. Вогнесерд почув, як вона нявчить до королеви:

— Тепер тобі треба з’їсти цієї трави. Треба спинити кровотечу.

Вогнесерд відірвався від свого кошеняти. Його дихання вирівнялось, тож загалом, здавалося, небезпека минула. Зараз йому більш за все кортіло дізнатися, що відбувається просто перед ним. Вогнесерд чув, як гарчить Попелапка:

— Тримайся, Срібнострумко!

А тоді голосний, панічний крик Сіросмуга:

— Срібнострумко!

Почувши такий розпач у голосі свого друга, Вогнесерд більше не зміг залишатися осторонь. Облишивши кошеня, він пробрався вперед, до Попелапки. Вояк нагодився саме тоді, коли Срібнострумка підвела голову і слабко провела язиком по обличчю Сіросмуга.

— Прощай, Сіросмуже, — прошепотіла вона. — Я кохаю тебе. Подбай про наших кошенят.

Її срібне смугасте тіло востаннє потужно здригнулося. Голова відкинулась назад, лапи смикнулись, і більше королева не ворушилася.

— Срібнострумко, — прошепотіла Попелапка.

— Ні, Срібнострумко, ні, — Сіросмуг нявчав дуже тихо й лагідно. — Не йди. Не залишай мене.

Він схилився над її обм’яклим тілом, лагідно тручись об нього. Але срібляста киця не ворушилась.

— Срібнострумко! — завив Сіросмуг, відкинувши голову назад. Його голосіння розітнуло тишу повітря надвоє. — Моя Срібнострумка померла!

Попелапка ще якусь хвилю припадала до тіла, натискаючи на живіт, але, зрештою, визнала свою поразку. Вона сіла, просто втупившись у нікуди, її очі були безбарвні й холодні.

Вогнесерд устав і підійшов до майбутньої медикицьки.

— Попелапко, кошенята живі, — промурмотів він.

Вона відповіла йому поглядом, від якого йому похололо на серці.

— Але їхня мати мертва. Я втратила її, Вогнесерде.

Жахливе голосіння Сіросмуга досі відлунювало серед скель. Тигрокіготь повернувся і, пройшовши повз котів, поклав свою масивну лапу сірому вояку на потилицю.

— Припини тут скиглити.

Сіросмуг затих, радше, мабуть, через шок і виснаження, аніж підкоряючись наказу воєводи.

Тигрокіготь обвів усіх поглядом.

— Ну а тепер хтось мені розкаже, що тут відбувалося? Сіросмуже, ти знаєш цю Річкову кішку?

Сіросмуг підвів голову. Його очі були порожні та холодні, як два камінці.

— Я її кохав, — прошепотів він.

— Що… і це твої кошенята? — геть сторопів Тигрокіготь.

— Мої зі Срібнострумкою, — у ньому зажевріла іскорка непокори. — І знаю я, що ти скажеш, Тигрокігтю. Можеш не напружуватись. Мені на це байдуже.

Сіросмуг знову повернувся до Срібнострумки, зарився носом у її хутро й заходився щось лагідно муркотіти.

Тим часом Попелапка очуняла достатньо, щоб оглянути двох кошенят.

— Гадаю, вони житимуть, — нявкнула вона, хоч, на думку Вогнесерда, уже не так впевнено, як до цього. — Треба забрати їх до табору, знайти королеву, яка б їх вигодувала.

Тигрокіготь повернувся до неї.

— Чи ти здуріла? Чого б то Громовий Клан їх доглядав? Вони ж покручі. Їх жоден Клан не прихистить.

Попелапка його проігнорувала.

— Вогнесерде, бери свого, — наказала вона. — Я візьму іншого.

Вогнесерд смикнув вусами, погоджуючись, але перш ніж взяти кошеня, він підійшов до Сіросмуга і притулився до його сірого плеча.

— Ти не хочеш піти з нами?

Сіросмуг похитав головою.

— Я мушу залишитись і поховати її, — прошепотів він. — Тут, між Річковим і Громовим Кланами. Бо після цього навіть рідний Клан не буде її оплакувати.

Серце Вогнесерда розривалося від болю, але більше він нічого не міг зробити.

— Я заберу кошеня, а тоді повернуся, — пообіцяв він. І трошки тихіше, хоч його зовсім не хвилювало в ту мить, чи почує його Тигрокіготь, додав: — Я оплакуватиму її з тобою, Сіросмуже. Срібнострумка була хороброю, і я знаю, як вона тебе кохала.

Сіросмуг не відповів. Вогнесерд узяв кошеня й залишив свого друга біля киці, яку той любив більше за свій Клан, більше за честь, більше за саме життя.