Харлан Кобен - Додому

Ема. Він подивився на Майрона.

— Здоров, що ти тут робиш?

Актор з Міккі нікудишній.

— Я теж радий тебе бачити, — відказав Майрон. — Привіт, Емо.

— Привіт, Майроне, — сказала Ема.

Ема, дівчина, яку батько змалював у чорному кольорі, була тим, що спершу називалося «готом», потім — «емо» (звідси й прізвисько). Майрон не був достатньо модним, отож не знав, як це називається тепер. Усе на дівчині насправді було чорним, окрім хіба що такої блідої, майже білої шкіри, яку лише можна собі уявити. Міккі та Ема спочатку були друзями, навіть найкращими, але десь у межах цього дружнього зв’язку Майрон замислився, чи не перетнули вони лінію дружби.

Міккі поцілував дідуся в щоку. Тоді повернувся до бабусі й сказав:

— Маєш чудовий вигляд, бабусю.

— Не називай мене так.

— Як?

— Бабусею. Я казала тобі, я замолода, щоб бути твоєю бабусею. Називай мене Еллен. А якщо хтось питатиме, кажи, що я друга, набагато молодша трофейна дружина твого дідуся.

— Зрозумів, — відповів Міккі.

— А тепер поцілуй свою Еллен.

Він дістався кухні одним стрибком. Коли Міккі рухався, будинок тремтів. Він поцілував та обійняв жінку. Майрон дивився на них, відчуваючи клубок у горлі. Потім Міккі повернувся до Майрона.

— Ти плачеш? — запитав Міккі.

— Ні, — сказав Майрон.

— Чому він плаче? — повернувся Міккі до бабусі. — Чому він завжди плаче?

— Він завжди був емоційним хлопчиком, не звертай уваги.

— Я не плачу, — промовив Майрон. Він оглянув кімнату, але ніщо його не втішило. — Мені щось в око потрапило.

— Нехай хтось допоможе накрити на стіл, — сказала мама.

— Я допоможу, — відповів Міккі.

— Ні, — сказала мама, — я хочу, щоб Ема допомогла.

— Залюбки, місіс Болітар, — мовила Ема.

— Еллен, — виправила її мама. — То між вами з Міккі щось зараз є? Як ви, діти, кажете? Зустрічаєтеся? Зависаєте разом?

— Бабусю! — остовпів Міккі.

— О, не зважай, Емо. Я все зрозуміла з його реакції. Хіба не мило, як вони червоніють?

Ема так само заклякла, а тоді почовгала на кухню.

— Я краще побуду з ними. Про всяк випадок, — сказав батько.

Він залишив Майрона з Міккі сам на сам у вітальні.

— Я отримав твоє повідомлення, — промовив Міккі.

— Я здогадався. Думаєш, що можеш допомогти?

— Так. Гадаю, Ема теж може допомогти.

— Як?

— У нас є план, — сповістив Міккі.

Розділ 22

Журналісти залишили будинок Ненсі Мур.

Майрон не знав, що було тому причиною: чи те, що ЗМІ вирішили виявити повагу до прохання сім’ї про спокій, чи короткий ефірний час циклу новин, чи те, що не виявилось іскри для роздмухування полум’я сенсаційної новини. Мабуть, усе разом, проте Майрон почувався вдячним. Була восьма вечора, коли він заїхав на під’їзну алею і постукав у двері.

Двері відчинила Ненсі Мур, тримаючи в руках келих білого вина.

— Уже пізно, — сказала вона.

— Вибачте, — перепросив Майрон. — Я б зателефонував.

— День був довгим.

— Знаю.

— Я би й дверей не відчинила, але…

Він знав. Вона досі почувалася зобов’язаною.

— Слухайте, мені треба поговорити з вами хвилину, — Майрон зазирнув повз неї всередину. — Гантер тут?

— Ні. Він поїхав назад до Пенсильванії ввечері.

— Це там він живе?

— Він там відтоді, як ми розлучилися, — кивнула Ненсі.

— Ви також переїжджаєте? — глянув Майрон на табличку про продаж.

— Так.

— Куди?

— Туди-таки.

— У Пенсильванію?

— Не хочу видатися неввічливою, Майроне.

— Я можу зайти на хвилину? — він виставив руку.

Ненсі неохоче поступилася. Майрон зайшов усередину й зупинився, побачивши біля підніжжя сходів дівчину.

— Це моя дочка Франческа, — сказала Ненсі.

Майрон ледь не сказав стандартну фразу «тобто сестра», але втримався від лестощів. Він насправді не помітив значної схожості під час інтерв’ю, але тоді він відволікся. Якби потенційний наречений хотів знати, який вигляд років через двадцять п’ять матиме Франческа, глипнувши на Ненсі, не треба було фантазувати.

— Франческо, це містер Болітар.

— Називай мене Майроном, — сказав Майрон. — Привіт, Франческо.

Вона кліпнула, приховуючи сльози. Чи ті сльози були там до його приходу?

— Дякую вам, — промовила дівчина так щиро, що ледь не змусила його відвернутися. Франческа поспішила до Майрона. Вона коротко, проте міцно його обійняла.

— Дякую, — повторила вона.

— Будь ласка, — відказав Майрон.

Ненсі погладила дочку по плечу і ніжно їй усміхнулася.

— Ти не проти піти нагору і подивитися, як там брат? Нам з містером Болітаром треба поговорити.

— Звісно, — сказала Франческа. Вона обіруч узяла Майрона за руку. — Мені справді приємно познайомитися.

— Мені також.

Ненсі провела доньку поглядом, доки та підіймалася сходами. Вона зачекала, коли дівчина зникне з очей, а тоді сказала:

— Вона хороша дівчинка.

— Здається, так.

— Дуже чутлива. Плаче через найменшу дрібницю.

— Думаю, це гарна риса, — сказав Майрон.

— Мабуть. Але коли зник її брат… — Ненсі не закінчила думку. Вона похитала головою і заплющила очі. — Якби Патрік помер у тому тунелі, якби ви не дісталися його вчасно…

Знову ж таки, не треба було закінчувати думку.

— Я можу дещо прямо у вас запитати? — поцікавився Майрон.

— Мабуть.

— Ви впевнені, що хлопець нагорі — Патрік?

— Ви питали це раніше, — скривилася жінка.

— Знаю.

— То чому ви й далі питаєте мене про це? Я вже сказала вам. Я впевнена.

— Як ви можете бути впевненою?

— Перепрошую?

— Минуло десять років. Він був маленьким хлопчиком, коли його забрали.

Ненсі поставила руки в боки. В її голосі почулася дратівлива нотка.

— Це тому ви тут?

— Ні.

— То краще переходьте до справи. Уже пізно.

— Розкажіть мені про листування з Чіком Болдвіном.

Майрон бовкнув це просто так. Бах! Без попередження, не відкашлявшись, нічого. Він хотів побачити її реакцію, але якщо очікував щось драматичне, що її викрило б, то цього не трапилося. Ненсі поставила келих і схрестила руки на грудях.

— Ви серйозно?

— Авжеж.

— Чому лише?.. — Вона зупинилася. — Думаю, вам краще піти.

— Я говорив із Чіком про це.

— Тоді ви вже знаєте.

— Знаю що?

— Що там нічого не було.

Цікаво. Те саме обґрунтування. Майрон вирішив трохи блефувати.

— Він не це сказав.

— Перепрошую?

— Чік визнав, що між вами був роман.

— Ви верзете дурниці, Майроне, — посміхнулася вона легенько.

І це правда.

— Ми були друзями, — сказала Ненсі. — Ми розмовляли. Ми багато розмовляли.

— Так, Ненсі, без образ, але я на це не куплюся.

— Ви мені не вірите.

— Ні, не вірю.

— Чому?

— Передусім, Чік не справив на мене враження чудового співрозмовника.

— Проте справив враження чудового брехуна?

В ціль, подумав Майрон.

Ненсі наблизилася до нього. Вона глянула на нього невинними очима. Майрон припустив, що такий рух вона робила, щоб довести свою позицію іншій людині. Він припускав, що той рух добре прислужився їй