Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

пронизливі осінні ранки видавалися особливо холодними і нагадували про їхню останню зустріч. У такі дні дівчина частіше торкалася браслета, схованого під манжетою сукні, і шкодувала, що не має дати, до котрої могла б відраховувати час.

В один з листопадових днів Канре отримала листа. Вона відкрила його похапцем, ледь не вронивши під ноги, і пробігла перші рядки поглядом, щоб упевнитися, що це хороші новини.

Жаррак писав, що вони прибули на південь зовсім недавно, без поспіху, бо змінили плани: мусили затриматися погостювати в батькового знайомого алхіміка. «Я раптово відкрив у себе страх висоти й схильність до запаморочення, — писав чаротворець. — Батько твердить, що це минеться і я звикну, але якби моя воля, то я б рушив у Нансін, а звідтіль — кораблем просто до форту. Але штормова погода не дозволяє скористатися можливостями нашого преславного флоту…»

— Чому ти така радісна? — непомильно помітила пані Альвіанні, щойно служка ввійшла до покою.

Маестра ще ніжилася в ліжку, обкладена високими подушками з облямівкою. Темне волосся лежало зміїстими хвилями поверх покривал.

— Не маю жодних причин для радості, маестро, — звично мовила Канре.

— Було б добре, коли так. Бо я чула, як ти гупаєш коридором, ніби молоде лоша, яке вирвалося в поле. Чи мені тепер казати гостям, що я піддалася екзотичній моді й тримаю лошат у домі?

— Вибачте, маестро.

Тепер, після Жарракового від’їзду, Канре вчилася давати лад розбурханості емоцій і запевняла себе, що це не важче, аніж дати лад розбурханому волоссю: головне — взяти в руки гребінець і розплутувати, розгладжувати, укладати, аби ніхто не міг прискіпатися до того, що бачить зовні. А за гарним зовнішнім щитом не помітять того, що всередині.

— А знаєш, мені написав брат, — озвалася господиня. — Людовік Армер Прест. Знайоме тобі це ім’я?

— Так, маестро, — відповіла дівчина, бо ім’я старшого Преста лунало всюди й сміхом було б твердити про незнання.

Сама служка не бачила його навіть краєм ока, але їй уявлялося, що Жарраків батько безміру могутній — такий, що, мабуть, поступається величчю лише правителеві. А що саме він — на синове прохання — вирятував її від смерті, коли та дихала в потилицю, то Канре почувала до нього глибоку вдячність, котрої Людовік Прест, певна річ, не потребував. Але дівчина мала надію, що колись їй вдасться подякувати за порятунок.

— Правильно, нещастя. А ще він батько мого племінника, з котрим ти вже гарно знайома. Та маємо щастя, що він поїхав. Розваги такого штибу, як поміж вами, — річ, яка цікавить у певному віці кожного юнака. Але гнів його батька — о, це не те, що варто провокувати. Ти згодна зі мною?

— Так, маестро.

— Молодець, нещастя. Рада, що розумієш чи бодай удаєш, що розумієш. Але щоб остаточно усвідомити суть, нагадай-но: чому загинула Кара?

Канре ковтнула слину. Розуміла, що то лише слова — вони не зроблять уже ні гірше, ні краще. Проте часом слів вистачало, щоби принести чорноту, котра розповзається вглиб, як пліснява в кутках вільготного льоху.

— Один із ваших гостей забажав Кару, й вона… Вона відмовила йому, — видихнула Канре, і вчинок сестри, який раніше озивався в ній лише нерозумінням і болем, зараз проступив у новому світлі. — Сестра викликала гостеву злість — він засудив її до страти. І здійснив присуд власноручно… — Дівчина вп’ялася поглядом у килим, рожеві квіти на якому почали нагадувати кров, розведену у воді. — Бо Кара посміла сказати прилюдно, що кохає когось іншого. Когось із маестрів. Імені ніхто не дізнався, а вона відмовилася просити пробачення за свої слова.

«Є речі, які варті, Канре. Навіть у нашому житті. Навіть у нижчих…»

Дівчина захлипнулася спогадами, бо слова сестри зазвучали в її голові так чітко, ніби були сказані тільки вчора.

— Я завжди старалась оберігати тебе від болючого знання. Але бачу, що немає кращого шляху, аніж відкрити правду… — вдоволено відповіла панія.

«Дійсно, Каро. Є речі, які варті», — подумала Канре.

— Великий чаротворець, який стратив твою сестру, нещастя…

«І немає нічого, що змінило б це».

— …це мій брат і Жарраків батько, Людовік Армер, глава дому Престів.

* * *

Вітер зривав голову. Жаррак закутався в плащ і напнув каптур, бо розметане вітром волосся постійно норовило затулити йому очі, а стрічка кудись зіслизнула. За іншої погоди він був певен, що вподобав би море й густе, смаковите повітря, запах якого простягався над узбережжям та діставався далеко над хребти гір, які вони перетнули на шляху до кордону. У Вінні моря не було, тож доводилося вдовольнятися безліччю річок й озер. Але вони не приносили того солоного духу, який дурманив і обіцяв щонайменше хорошу пригоду.

Пригод чаротворцеві зараз не дуже хотілося. Хоча він зі звичним світлим настроєм вбирав нові враження та підмічав то приємний вітерець, то чергове старовинне містечко, одне з багатьох, які траплялися на шляху. Розсипи невідомих квітів і низьке гілля чагарників чергувалися, але на півдні все ще стояло в буянні, мовби щойно-щойно закінчилося літо.

У мандрівці юнак іноді сумував за Канре — бракувало розмов з нею, зіткнень і відмінностей їхніх життєвих досвідів і поглядів. Ще більше бракувало обіймів та п’янкого відчуття, яке затоплювало голову незгірше за слив’янку. Та довго сумувати Жаррак не вмів, тож згадував про Івелін із приємністю і навіть знайшов момент, аби надіслати Канре листа.

Одного дня надвечір вони наблизилися до селища, яке ніби виросло тут разом із горами. Дрібні хати були на позір бідними, й подекуди здавалося, що вони впадуть від найменшого вітру. Але ближче до дороги стояло й кілька міцніших домів, а на скелі над морем спиналася вгору тонким шпилем церквичка — сонце на обрії вихопило оливну гілку на шпилі і підсвітило її, ніби справдешнє золото, котрого в цьому селі, мабуть, небагато бачили. Зірчасті білі квіти килимом стелилися по клаптях трав, що втиснулися між каміннями і скелями.

— Який спокій… — Жаррак спинив коня в місці, де вузька дорога виходила зовсім